Домонтович Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

Кавказької артилерійської бригади. У 1849 р. у складі Лезгинського загону брав участь у

військових діях проти кавказьких горців. У житті Домонтовича це був бурхливий бойовий рік, який він почав в травні виступом із загоном з української Закатали, брав участь в декількох

справах і експедиціях до листопада, коли війська Лезгинського загону були розпущені.

Наступного року Василь Васильович одержав під своє командування батарею 21 артилерійської

бригади, ще через два роки – отримав чин підполковника і в 1853 р. – призначення командиром

гірської № 4 батареї (згодом перейменованою в № 6, а потім в полегшену № 10 батарею) тієї ж

бригади. У 1854 і 1855 рр. підполковник Домонтович продовжує брати участь в кавказькій війні у

складі Дагестанського загону, з яким ділить всі труднощі і небезпеки бойового життя.

У 1857 р. на відзнаку в битвах проти горців проведений в полковники (із старшинством з 30

жовтня 1855 р.), а в 1859 р., перебуваючи в головному Дагестанському загоні, під особистим

начальством генерал-фельдмаршала кн. Барятинського, бере участь в блокаді і узятті нападом

Гуніба і полоненні Шаміля.

Прослуживши понад 35 років, з яких близько 15 років – на Кавказі в гарячу пору його підкорення, в лютому 1862 р. Домонтовичу присвоюють чин генерал-майора із звільненням зі служби, з

мундиром і пенсією повного окладу.

І в мирній, і в бойовій обстановці він умів знаходити час для поезії, яка у нього відрізняється

безпосереднім відчуттям, простотою, не витіюватістю форми, є відгомоном подій його життя.

Твори В. В. Домонтовича розкидані по різних виданнях, особливо в альманахах з 1825 р.

СТАРИЙ ШКАРБАН, з розвідки Д. Бовуа «Битва за землю в Україні (1863-1914)»

Взявши до уваги виразну схильність поляків з України до колабораціоналізму, стане

зрозумілішим, що це повстання послужило хіба претекстом для колективної сліпої помсти росіян.

Структури, які національний уряд повстанців зумів створити в Україні, були слабкими, а невелика

кількість активістів, білих і червоних, дуже швидко виявила нездатність до виконання своєї місії.

Відомо також, що ті нечисленні сутички, які мали місце на цьому терені, не носили характеру

справжніх битв, подібних до боїв в інших місцевостях. З цього приводу є промовисті спогади Т.

Бобровського, підтверджені сумлінним дослідженням С. Кеневича.

Саме тому старий київський генерал-губернатор М. М. Анненков, котрого російське оточення і

царський двір у Санкт-Петербурзі вважали нікчемою, не відчув ані негайної потреби у

драконівських репресіях, ані можливості скористатися провалом поляків. «М. М. Анненков, який

замінив покійного князя Васильчикова (у грудні 1862 р.), – писав генерал Домонтович, – є всього-

на-всього старим шкарбаном; він не тільки нічого не розуміє у справах краю, яким керує, але й

плутає його з Австрійською Галичиною». Дідок і справді заявив якось на бенкеті, що він очолює

Червону Русь! «Цілком очевидно, що полякам було легко на кожному кроці обманювати такого

генерал-губернатора й відвертати його увагу від своїх махінацій».

НА СЛОВА ДОМОНТОВИЧА, з кореспонденції І. Черевка «Що співаєш, красуне-дівчино?»

Цей старовинний романс (слова В. Домонтовича) написаний для Поліни Віардо, яка в той час була

втіленням і жіночої краси, і співецької майстерності. Донька відомого тенора Мануеля Гарсіа і

сестра ще знаменитішої співачки Марії Малібран-Беріо, Поліна Віардо-Гарсіа прославилася не

лише як видатна оперна співачка.

Не менше значення для вокального виконавського мистецтва мали й її виступи як співачки

камерної. Саме вони спричинили значний вплив на формування цього жанру в нинішньому його

розумінні. І якщо з оперною сценою Поліна Віардо попрощалася 1863 року, то її концертні

виступи, які розпочалися ще в юності, завершилися лише в 1882 році.

Величезне місце в концертному репертуарі співачки займали романси російських композиторів.

Так, Поліна Віардо часто на своїх концертах виконувала романс О. О. Аляб’єва «Соловейко», який

вдячна публіка завжди приймала дуже гаряче.

ПЕРЕКЛАЛИ ГРУЗИНСЬКОЮ, з статті В. Шадурі «Нове про М. В. Дмитревського – приятеля

Лермонтова і Дека»

Автографи «Блакитного кольору» і пісні «Я счастлив, коль с тобой бываю», перекладеної

Бараташвілі з російської на грузинську мову, зберігалися в паперах Катерини Чавчавадзе-Дадіані і

вперше були опубліковані в рік її смерті.

У