Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
мати не хотіла, щоб батько перетворився для дівчинки на святкового діда-мороза, джерело задоволень, на відміну від буденної мами. І до побачень і після мати невпинно твердила Юлі, що тато обрав собі в житті легку долю, сидить собі в лабораторії, після п’ятої вечора вільний, гуляє скільки заманеться, раз на місяць надсилає гроші — ось і вся його турбота. І коли в житті що-небудь не ладилося, мама завжди говорила: «Якби тато твій був людиною, дбав би про нас як чоловік і батько…» Навіть коли вітчими кривдили маму (перший пиячив, другий був хитруватий і скупий), вона твердила, схлипуючи: «Якби твій тато був справжньою людиною…»
Тож Юля не була прихильною до батька, і нічого не змінило останнє їхнє побачення в Александрівському саду під стінами Кремля.
Юля відчувала себе на вершині слави тоді. Школу вона закінчила в Новокузнецьку, де жив і працював її другий вітчим; одна приїхала в Москву, зняла ліжко в якоїсь бабусі, зубрила, сидячи на бульварних лавках, склала іспити на два бали вище прохідного, була зарахована в студентки педагогічного і навіть гуртожиток отримала, домоглася, хоча іногородніх брали неохоче в цей інститут. Сама, без підтримки, без допомоги, влаштувала своє життя… і лише після цього отримала записку від батька з пропозицією зустрітися. Він, бачте, був у Сухумі у відрядженні, не знав, що Юля в Москві, тільки-но прочитав мамин лист.
Тато виглядав погано, хоч і провів усе літо в Сухумі. Постарів, щоки запали, сива щетина стирчала над скронями, як зваляне пір’я, під очима набрякли мішки. Юля навіть пожаліла б його, якби він не приніс навіщось пишний букет айстр. Вона не любила ці квіти, крикливо-яскраві, зів’ялі й непахучі. Букет був без міри великий, і няньки, які пасли карапузів, що копалися в пісочку, дивилися на Юлю несхвально: ось, мовляв, нероба, прийшла серед білого дня на побачення до грошовитого старого.
Батько почав розповідати про свою роботу. Він займався нейрофізикою, любив свою справу і на колишніх зустрічах намагався зацікавити Юлю. Зараз він сказав прямо, що розкриваються перспективи. Мабуть, у найближчому майбутньому таємниці мозкової діяльності стануть зрозумілими. Але сила-силенна роботи, він уже старіє, хотілося б залишити помічників, продовжувачів… і як приємно було б, якби одним із продовжувачів стала власна донька.
Але Юля відповіла рішуче, що вона свій фах вибрала не випадково, не куди попало подавала, аби конкурс поменше. Її цікавить не мозок, не нерви, а люди як ціле: що відчувають, думають, ростуть. Діти цікавлять її, а не клітинки їх мозку під мікроскопом.
Тоді батько заговорив про інше — про особисті Юлині зручності. Він живе на дачі один, три кімнати на одного. Чисте повітря, ліс поруч, а до метро всього сорок хвилин. Видалась вільна година — стала на лижі, від самої хвіртки лижня. У будинку Юля буде повною господинею, і разом з тим батько поруч. Не одна-однісінька, в скрутну хвилину підтримка.
Юля мовчала, прислухаючись до шепотіння няньок. Швидше б скінчилася ця томлива розмова, все одно не хоче вона до батька на дачу. І букет палив їй руки: вона поклала квіти на лавку, на самий край. Подумала навіть: «Добре б зіштовхнути в урну непомітно».
Батько тяжко зітхнув і сказав, длубаючи палицею в піску:
— Якщо не брехати самому собі, мені просто хочеться, щоб ти жила поруч. Поки молодий був, міг працювати по вісімнадцять годин на добу, робота заповнювала життя цілком. Зараз посиджу шість-вісім годин і лягаю з мігренню, лежу один на порожній дачі. Так хотілося б, щоб молоді голоси звучали поряд, хоча б за перегородкою.
«А ти заслужив? — подумала Юля жорстоко. — Коли сильним був, кинув мене на маму, а тепер тобі молоді голоси потрібні».
Вголос вона сказала інші слова, ввічливі, необразливі. Сказала, що в гуртожитку їй зручніше займатися, поруч інші готуються, проконсультують. І до інституту близько. А на дачу їхати поїздом дві години щодня в прокуреному вагоні. На зборах не затримайся, в театрі не залишися. Ледь затримаєшся — йди по темряві лісом…
— А я така боягузка, тату!
Але, чесно кажучи, не в боягузтві справа була й навіть не в образі за маму. Юля вперше в житті жила одна, вона так упивалася самостійністю. Так чудово було жити по-своєму, нікого не питаючи, тасувати години доби всупереч розуму: вночі танцювати, вранці відсипатися, ввечері зубрити. Якщо сподобалася кофточка, витратити на неї всю стипендію, два тижні харчуватися лише хлібом з гірчицею та чаєм. І в театр ходити коли заманеться, і знайомих вибирати на власний смак, не погоджуючи з батьками. Навіщо ж, вислизнувши щойно з-під крильця мами, одразу погоджуватися на опіку батька?
— А я така боягузка, тато, я навіть темної кімнати боюся.
Батько не став її умовляти. Піднявся згорбившись, важко сперся на палицю. Сказав сумно:
— Нічого не поробиш: якщо кинув на маму, не розраховуй на молоді голоси за перегородкою.
Такими словами сказав, як Юля подумала. І букет зіштовхнув в урну.
Наче думки її підслухав.
Втім, на Юлю
Последние комментарии
18 часов 48 минут назад
19 часов 4 минут назад
19 часов 17 минут назад
19 часов 22 минут назад
21 часов 54 минут назад
21 часов 58 минут назад