Золотий маг. Книга 1. Зерно [Микола Олександрович Бакума] (fb2) читать постранично, страница - 3

тиждень відпочинку і трохи приємної роботи.

Потяг прибув на кінцеву станцію. Яскраве травневе, майже літнє, сонце заливало все теплом і фарбами. З довгої змії десятка вагонів з’явилися похмурі невиспані обличчя пасажирів. Нік зіскочив на перон і підставив неголене, але задоволене обличчя під ранкове сонце. Йому подобалося їздити в потягах. У них він спокійно міг залізти на верхню полицю і читати, поки очі не починали злипатися. Головне, щоб у купе ніхто багато не базікав і не хропів. Цього разу йому пощастило — в купе були тільки дві милі пані середнього віку, які не проявляли великого бажання розмовляти, що саме по собі дивно та приємно, ну і, звичайно ж, вони не хропіли. Тож Нік встиг прочитати майже повністю книжку і непогано виспатися.

Місто — а це був один з обласних центрів в Карпатах — журналіст знав добре. Він багато разів бував тут, встиг вивчити його і навіть трохи закохатися. Хоча великого знання місцевості сьогодні йому і не потрібно. Прямо біля залізничного вокзалу був вокзал автобусний, де треба було лишень відшукати транспорт у потрібне село. Звичайно, Нік, як столична балувана цяця, міг дозволити собі поїхати на таксі, тим більше за рахунок редакції, а міг подзвонити одному з багатьох знайомих екстрасенсів, що жили в цьому місті, і вони б із задоволенням відвезли його до пункту призначення. Але він не хотів піднімати галасу в місцевій магічній тусовці своїм прибуттям. Тут одному скажи, що приїхав, — і весь відпочинок перетвориться на суцільні бесіди з «підопічними», безперервні банкети та знайомства. Нік на цей раз хотів тихо відпочити від міської метушні і насолодитися самотністю. Він вирішив їхати на автобусі. І роздивитися трохи, і з людьми побалакати. Може, вони щось цікаве розкажуть про таємничу мольфарку.

Знайшовши відповідну касу і купивши квиток в потрібне йому село, прилаштувався до черги, що чекала на автобус. Позаду нього стояв колоритний дідуган, і Нік не витримав.

— Доброго ранку! — привітався журналіст. Дід якось дивно подивився на нього, як на привида, але, поміркувавши, відповів:

— Здоров будь і ти, чоловіче!

— Діду, я ось їду в село Граничне. А ви часом не знаєте, чому воно так називається? Начебто кордону немає поблизу.

— Чого ж не знати? Звичайно, знаю. Я ж сам із цього села. Народився, виріс, все життя прожив та й помру там. Ось діти поїхали, залишили нас удвох із бабою, а нам куди їхати? Тут жити лишилося пару років. Так що біля батьків мене із старою поховають.

— Та ви, діду, ще всіх нас переживете. Он скільки довгожителів у Карпатах! Свіже повітря, гарна вода, смачна їжа. До ста років бігати вам, як мінімум.

— Ой, та тут хоч би рік ще протягти. Важко жити на селі. Працюєш, як коняка, кожен день. Спину розігнути вже насилу можу. А бабця моя ще бігає. Не кожен молодий за нею вженеться. То що ти там питав у мене?

— Та питав, село чому так дивно називається.

— А, село чому так називається? Так відомо чому. Вважай, на кордоні стоїть село. За ним відразу гори починаються. Дороги немає. Проїхати далі нікуди. Ось, значить, і граничне між людьми і горами. А що кордону немає, то ти не знаєш просто. Там у нас різні кордони були: і з поляками, і з Австро-Угорщиною. А ти чому до нас в село прямуєш?

— Та по роботі. Журналіст я. Їду про вашу мешканку писати.

— Це про кого ж?

— Кажуть, у вас мольфарка живе. Ось до неї хочу потрапити. Інтерв’ю взяти.

— Що, кажеш, взяти?

— Ну, поговорити з нею. А потім про неї статтю в газеті напишу. Правда, ще пару днів хочу відпочити. Знайдеться у вас в селі місце, щоб переночувати?

— А чому не знайдеться? Хат багато в селі. Раніше село знатне було, велике. А зараз молоді багато повтікало у міста, тож у людей старих місця в хатах вистачає. А хочеш, можеш у мене зупинитися. Правда, бабця моя може лаятися. Не любить вона чужих.

— Я спочатку хочу до мольфарки потрапити, а там — як вийде. Може, вона мене вижене відразу, так і нема чого мені в селі вашому робити. Поїду назад.

— Та вона така. Вона вигнати може. Сувора. Хоча добра. Коли допомогти треба, ніколи не відмовляє. І грошей не бере за це.

— А ви, діду, були у неї?

— А чого ж не бути? Був, звичайно, і не раз. То з хворобами якими. То у мене, то у баби моєї. А то допомагав дещо по господарству.

— Гей, Василю, ти що, на старість зовсім розум втратив? — у розмову встряла огрядна жінка. Вона встала між Ніком і дідом, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що розмову закінчено. — Ти що це тут верзеш? Нема чого всіляким заїжджим все розповідати.

— Ну що ти, Маріє! Я ж нічого не казав. Ось чоловік запитав про село наше.

Дід Василь зніяковів, втягнув плечі й відвернувся. Було видно, що він із задоволенням розповідав би без кінця, але щось не дозволяло йому.

— Маріє, ну чому ви накинулися на діда? Я ж нічого забороненого не питаю. Я журналіст із Києва. Хотів тільки про село ваше дізнатися більше, — Нік намагався виправити незручну ситуацію і врятувати репутацію діда