Небезпека рецидиву [Кріс Тведт] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (93) »
Альвін Му гойдався на стільці, доки я виголошував йому стандартну промову про конфіденційність та довіру. Важко було сказати, чи уважно він слухає. Його погляд міцно зачепився за щось на моїй голові. Тінь усмішки застигла навколо вуст. Я ніяк не міг зосередитися на своїх словах. Альвін мав екстравагантний вигляд. Він був худорлявий, легкої кості, трохи нижчий за мене. Вік, мабуть, не більше тридцяти років. У кімнаті для відвідувачів було душно. Антициклон з денними температурами понад двадцять п'ять градусів тривав уже десять днів і не збирався відходити. Альвін сидів у спортивних шортах, тонкій футболці й лиснів від поту. Його тіло було без жодного волоска: абсолютно гладкі руки й ноги, блискуча, мов більярдна куля, голова. Я не помітив жодного натяку на брови чи вії. Риси обличчя немов розмиті, маленькі вуха щільно прилягали до голови, ніс та рот, наче в дитини. Лише очі нормальної величини — порожні, блякло-голубі. Його дивний вигляд спантеличував. Здавалося, Альвін Му належав до іншої раси — не людської. Мій голос поволі видихнувся, і в кімнаті стало тихо. Я дозволив тиші нагромадитися поміж нами, але чоловіка це, вочевидь, анітрохи не гнітило. Він і далі не дивився на мене. — Послухай, Альвіне, — озвався я за якийсь час. — Я хотів би… може, питати про таке не надто ввічливо… та я хотів би знати, чому на тобі зовсім немає волосся? Вроджена вада чи… — Ні-ні, нічого подібного! — урвав він мене. — Я голюся. Не люблю волосатих тіл. Це гидко. Відчуття, ніби завжди брудний. — Усе голиш? Тобто все тіло? — Геть усе до волосинки. — Це ж забирає неймовірно багато часу! — Годину й п’ятнадцять хвилин. — Щодня? — Так, щоранку. Найперше, що роблю, прокидаючись. Я… я не можу почати день, доки не поголюсь. Я мовчки кивнув, не знайшовши жодного притомного слова для відповіді, тиша знову заповнила кімнату. — Ти мешкаєш сам? — раптом запитав він і вперше глянув на мене; його погляд перестав бути безтямним, у ньому з'явилася осмисленість і зацікавлення. — Я? Ні, я мешкаю разом зі своєю коханою. А що? Альвін пропустив моє запитання повз вуха і повів далі. — Скільки їй років? Яка вона? — Тридцять два. Цілком звичайна на вигляд. — Струнка? Блондинка чи брюнетка? — Струнка. Блондинка. Здавалося, він не помічає моєї нехоті продовжувати цю розмову. — Як її звуть? Я розпрямився на стільці. — Послухай, Альвіне, навіщо ти розпитуєш? Голос Альвіна став гострим від роздратування: — Цілком нормальне запитання. Як її звуть? Це прозвучало так несподівано й напористо, що я ледь не відповів, однак тривога й моторош, які він сіяв навколо себе, взяли гору. Я рвучко підвівся. — До дідька, Альвіне! Хай тебе не обходить її ім'я! Альвін наче знову заховався у себе; очі стали безтямними, як тоді, коли я тільки
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (93) »
Последние комментарии
1 час 6 минут назад
1 день 27 минут назад
1 день 45 минут назад
1 день 54 минут назад
1 день 56 минут назад
1 день 58 минут назад