Смиренність отця Брауна [Гілберт Кіт Честертон] (fb2) читать постранично, страница - 2

парасоля раз у раз падала; він явно не знав, що робити з квитком, та з наївністю місячного теляти пояснював усім і кожному, що має бути пильним, тому що везе в одному зі своїх коричневих клунків «справжню срібну річ із синіми камінчиками» Кумедне поєднання сільської безбарвності зі святою простотою потішало детектива всю дорогу, коли ж під’їжджали до Тотенхема, священик сяк-так зібрав свої пакунки, вийшов і тут же повернувся за парасолькою, Валентен від щирого серця порадив йому мовчати про срібло, якщо він хоче його вберегти. Але з ким би Валентен не говорив, він шукав поглядом іншу людину — у бідному одязі чи в багатому, в жіночому чи чоловічому, однак не нижчу за шість футів. Відомий злочинець був шість футів і чотири дюйми заввишки.

Вийшовши на Ліверпуль-стрит, детектив був цілком певен, що не упустив злочинця. Він зайшов до Скотланд-Ярду, повідомив, у якій справі прибув і домовився про допомогу, якщо вона йому знадобиться, потім запалив нову сигару і подався блукати Лондоном. Вештаючись вуличками і площами неподалік від вокзалу «Вікторія», він раптом зупинився. Це була одна із тих затишних, типових лондонських площ, що так ваблять своєю неповторністю і спокоєм. Високі будинки довкола дихали достатком, але здавалося, що в них ніхто не живе, у центрі площі — самотньо, неначе острівець у Тихому океані, — зеленів обсаджений кущами газон. З одного боку будинки були вищими, немов своєрідний поміст, і їх рівний ряд, несподівано і дуже по-лондонськи, порушувала вітрина ресторану. Цей ресторан наче заблукав із Сохо^[1]; усе у ньому неймовірно приваблювало — і карликові дерева в горщиках, і білі в лимонну смужку штори. Будинок височів над вулицею, немов зшитий із клаптиків, як це буває в Лондоні. До нього вели сходи, що неначе завмерли в польоті, линучи на зустріч до вхідних дверей. Вони здавалися схожими на пожежну драбину, приставлену до вікна першого поверху. Валентен зупинився, запалив сигару і довго дивився на смугасті штори.

Найдивовижніше в чудесах — це те, що вони трапляються. Хмаринки раптом збираються докупи у неповторний малюнок, контури якого нагадують людське око. Дерево на обрії згинається знаком питання під час подорожі, сповненої невідомості. І те, й інше мені доводилося спостерігати на днях. Нельсон гине у мить своєї перемоги, а якийсь чоловік, що зветься Вільямсоном, випадково вбиває якогось іншого чоловіка, котрий також зветься Вільямсоном (усе це скидається на синовбивство). Одним словом, у житті бувають дивні збіги, але люди, зазвичай, не беруть їх до уваги, не надаючи їм значення. Як зазначив колись Едгар По, мудрість має покладатися на непередбачуване.

Аристид Валентен був справжнім французом, а французький розум — неповторний і специфічний. Він не був «мислячою машиною»; це безглуздий вислів у дусі сучасного матеріалізму і фаталізму. Машина тому і машина, що не вміє мислити. Він був людиною мислячою і простою водночас. Усіма своїми успіхами, досягнення яких здавалося неможливим без застосування чарів, детектив завдячував розвиненій логіці та простому й банальному французькому мисленню. Французи розбурхують світ не парадоксами, а очевидними речами. Вони втілюють прописні істини — як під час Французької революції. Валентен знав, що таке розум, і усвідомлював його можливості. Лише той, хто нічогісінько не тямить у двигунах, спробує їхати без бензину; лише той, хто нічого не тямить у розумі, намагатиметься міркувати, не маючи твердої, незаперечної основи. Зараз такої основи не було. Він упустив Фламбо у Норвічі, а тут, у Лондоні, той міг набути будь-якої подоби і перевтілитися в кого завгодно — від здорованя-волоцюги у Вімблдоні^[2] до високого розпорядника вечірки в готелі «Метрополь». Коли Валентен нічого не знав, він застосовував свій метод.

У таких випадках він покладався на непередбачуване. Якщо не міг просуватися шляхом розуму, то ретельно і скрупульозно діяв усупереч розуму. Він ішов не туди, куди належало — не в банки, не в поліцейські відділки, не в кубла розпусти. Він систематично йшов не туди, куди варто: заходив у порожні будинки, звертав у глухі вулиці, продирався провулками через гори сміття, обходив усі площі й повертався туди, звідки розпочинав блукання. Свої божевільні вчинки він пояснював досить логічно. Якщо у вас є ключ, говорив він, цього робити не варто; але якщо ключа немає — вчиняйте саме так. Будь-яка дивовижа, що привернула увагу детектива, могла привернути й увагу злочинця. З чогось треба почати; то чому б не почати там, де міг зупинитися інший? Щось незвичайне у сходинках, у тихому затишку ресторану розбудило надзвичайно романтичну Валентенову уяву. Він вибіг східцями, вмостився біля вікна і замовив чорну каву.

Був пізній ранок, а Валентен ще не снідав. Залишки чужої їжі на столиках нагадали йому, що він зголоднів; детектив замовив яйце-пашот^[3] і неуважно поклав до кави цукор, думаючи про Фламбо. Він згадав,