2medicus: Лучше вспомни, как почти вся Европа с 1939 по 1945 была товарищем по оружию для германского вермахта: шла в Ваффен СС, устраивала холокост, пекла снаряды для Третьего рейха. А с 1933 по 39 и позже англосаксонские корпорации вкладывали в индустрию Третьего рейха, "Форд" и "Дженерал Моторс" ставили там свои заводы. А 17 сентября 1939, когда советские войска вошли в Зап.Белоруссию и Зап.Украину (которые, между прочим, были ранее захвачены Польшей
подробнее ...
в 1920), польское правительство уже сбежало из страны. И что, по мнению комментатора, эти земли надо было вручить Третьему Рейху? Товарищи по оружию были вермахт и польские войска в 1938, когда вместе делили Чехословакию
cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
неврозу стосовно часу. На жаль, я сам від нього страждаю.
Усмак нагодувавши нас чутками, mañana та відмовками, нам нарешті віддали наказ протягом двох годин бути готовими до відправки на фронт. Не зайвим буде нагадати, що ми ще не отримали більшої частини потрібної амуніції. На складі начальника забезпечення був такий рейвах, що зрештою багато хто мусив вирушати, так і не отримавши усього необхідного. Казарми миттєво наповнились жінками, які, здавалося, з’явились нізвідки, відтак допомагаючи чоловікам скласти ковдри й спакувати речові мішки. Я почувався приниженим, коли молода іспанка, дружина Вільямса, ще одного англійця, показувала мені, як одягати шкіряний патронташ. Ніжна, темноока і дуже жіночна, народжена, здавалося, лише для того, щоб колисати в люльці немовля, вона, однак, брала участь у липневих боях. До слова, в той час жінка була вагітна, і дитинка народилась усього через десять місяців після початку війни, ймовірно, зачата просто за барикадою.
Потяг мав вирушати о восьмій, але лише десять хвилин на дев’яту втомлені, спітнілі офіцери спромоглися вишикувати нас на площі перед казармами. Я дуже чітко пам’ятаю ту підсвічену ліхтарями сцену: гамір і хвилювання, червоні прапори майорять у світлі ліхтарів, ополченці численних рангів з наплічниками за спинами і скрученими ковдрами, пов’язаними через плече, крики, стукіт чобіт, клацання металевих мисок, гучний заклик до тиші, що нарешті настала, а потім якийсь комісар став під червоним стягом і промовляв до нас каталонською. Нарешті нас строєм повели на станцію, причому обрано було найдовший маршрут — п’ять, а то й шість кілометрів, і все заради того, аби показати нас усьому місту. На площі Ла Рамбла трапилася затримка, бо оркестр заграв для нас якусь революційну мелодію. А тоді знову атрибути переможців — крики, ентузіазм, червоні й червоно-чорні стяги, натовпи, що юрмились, щоб поглянути на нас, жінки, які махали руками з вікон. Тоді все це здавалось таким природним. Тепер же — далеке і неправдоподібне! Поїзд був такий переповнений, що не було місця не те що на сидіннях, а навіть на підлозі. В останню секунду на платформу вибігла Вільямсова дружина й дала нам пляшку вина, а ще шмат яскраво-червоної ковбаси, що на смак нагадувала мило та викликала діарею. Поїзд виповз із Каталонії і посунув на плато Араґон на цілком звичній для війни швидкості — кілометрів з двадцять на годину.
Розділ 2
Місто Барбастро, хоч і розташовувалось далеко від лінії фронту, виглядало похмурим та розбитим. Вулицями міста блукали натовпи ополченців у благеньких одностроях, намагаючись зігрітися. На одній із напівзруйнованих стін я натрапив на минулорічний плакат, який оголошував, що такого-то числа на арені буде вбито «шість красенів-биків». Який безнадійний вигляд мали ці вицвілі кольори! Чи живі ці шість красенів? А тореадори? Виявилось, що навіть у Барселоні немає тореадорів. З якоїсь невідомої причини найліпші тореадори — фашисти.
Мою групу відправили вантажівкою до Сьєтамо, тоді на захід до Алькуб’єрре, розташованого на межі із Сараґосою. Бої за Сьєтамо поновлювались тричі, аж поки анархісти не взяли місто у жовтні. Воно було майже повністю знищене потужними вибухами, дірки від куль лише доповнювали картину. Зараз ми перебували на висоті приблизно 450 метрів над рівнем моря. Був собачий холод, хтозна звідки наповз густий туман. Десь між Сьєтамо й Алькуб’єрре наш водій заблукав (що на війні не рідкість), і нам довелось кілька годин поспіль кружляти в тумані. До Алькуб’єрре ми дістались вже пізно вночі. Хтось провів нас через багнюку до стайні віслюків, де ми, потомлені після усіх пригод, зарились у полову і вмить поснули. Власне, краще спати у полові, ніж у сіні чи соломі, якщо полова, звичайно, чиста. Лише з першими променями сонця я побачив, що полова перемішана з хлібними скоринками, клаптями газет, кістками, дохлими пацюками та порожніми бляшанками з-під молока.
Зараз ми перебували близько до лінії фронту, відтак відчували характерний запах війни — для мене це запах екскрементів та зіпсованої їжі. Алькуб’єрре ніколи не обстрілювали, й місто було в кращому стані, ніж більшість селищ одразу за лінією фронту. Однак щось мені підказує, що подорожуючи цією частиною Іспанії навіть у мирний час, ви будете вражені жахливою бідністю араґонських сіл. Села побудовані як фортеці — маленькі убогі халупи з глини й каменю купчились навколо церкви, і навіть навесні жодної тобі квіточки, ні садів ні городів, лише задні двори, де в купах гною порпалися облізлі кури. Погода стояла паскудна — то дощ, то туман. Вузькі ґрунтові дороги перетворились на глибокі й широкі моря багнюки, які, розганяючись, долали вантажівки, а селяни вели незграбні вози, які тягли запряги мулів, часом до шести одночасно. Через постійний рух військ село потопало у неймовірній грязюці. Тут немає і ніколи не було нічого схожого на туалет чи каналізацію, а тому доводилось пильнувати кожен крок.
Последние комментарии
39 минут 1 секунда назад
1 день 16 секунд назад
1 день 18 минут назад
1 день 27 минут назад
1 день 28 минут назад
1 день 31 минут назад