Подорож «Пройдисвіта» [Сергій Волошин] (fb2) читать постранично, страница - 3

так багато дивовиж, що мені хочеться знати, чим все це закінчиться. А значить, ми згодні. Кажи, Опанасику, як використовувати цей всюдихід?

— Дуже просто, — сказав Опанасик і пірнув під воду. За хвилину він випірнув, тримаючи в роті якийсь вузлик. — Візьміть ці пігулки і проковтніть по одній. Не лякайтесь, але ви станете зовсім маленькими. Глядіть лишень, не згубіть їх, бо вони також зменшаться. А щоб стати великими, вам потрібно буде знову проковтнути по одній пігулці.

— Няв! Ну і дива, ніколи такого не бачив, — муркнув Васька, обережно взяв у карасика вузлик і передав його Сашкові. — Може, все-таки не будемо? — з надією спитав він у хлопчика.

— Васько, ну будь же ти козаком, — підбадьорив його Сашко.

— Ні, котом краще, — муркнув Васька і загріб лапою кілька пігулок.

— Ну що ж, давайте спробуємо, — скомандував Сашко, і всі троє скуштували свої пігулки.

Враз їх обгорнуло незвичайним димом, і за хвилину вони опинилися у якомусь лісі на березі моря.

— Няв, а про цей ліс ми не домовлялися, — скрикнув Васька. Нявкнув і зразу ж настовбурчив шерсть із переляку: крізь дивні дерева повзла здоровенна гусінь завбільшки в кілька зв’язаних між собою величезних бочок.

Не встиг він нявкнути і з цього приводу, як повз них, страшно гупаючи, прострибав неймовірний коник-стрибунець, заввишки він був як справжній кінь.

— Няв, це нас в країну велетнів занесло? — прошепотів Васька.

— Гав, дурню, хіба ти забув? Це ж бо ми в траві на березі Озера, тільки дуже маленькі, — озвався Боба.

Сашко тим часом рішуче попрямував до води в пошуках «Пройдисвіта».

— Швидше біжіть сюди, допоки нас хто-небудь не з’їв, — гукнув він.

— Точно, — почувся голос Карасика-Опанасика, який став тепер схожий на невеличкого кораблика.

Боба і Васька також чимдуж мчали до берега. Боба біг мовчки, а Васька весь час щось гірко муркотів собі у вуса.

— Що ти там нявчиш? — не витримав Боба, коли вони вибігли на берег, неподалік місця, де колихався на хвилях досить великий всюдихід «Пройдисвіт».

— Няв, ніколи не думав, що бути тарганом так страшно. Так і чекай, що якийсь пес тебе зжере.

— Гав! Котяри також можуть з’їсти, тож дивись, аби хтось із твоїх пухнастих друзяк сюди не навідався. Вони ж не здогадуються, що ти не дуже смачний.

— А чого це він не дуже смачний? — зацікавився Сашко.

— Бо весь час якийсь кислий, невдоволений, от кров і псується, гірко-кислою робиться.

— Няв! Це я мушу радіти, що мною може поснідати якийсь здоровенний карасище? — муркнув Васька скоса, з острахом поглядаючи на Карасика-Опанасика.

— Дуже ти мені потрібен. Ще бракувало, щоб шерсть поміж зубів застрягла, — засміявся Опанасик.

— Няв, мамо-кицько, до чого я дожився, — крадькома витираючи хвостом непрошені сльози, схлипнув Васька.

— Годі вам теревенити, мерщій до «Пройдисвіта», — не витримав Сашко.

Він перший добрався до всюдихода, відкрив люк і всівся за кермо.

— Хто не встигне, я не винен, на березі зачекаєте.

Боба прожогом кинувся у воду і поплив до човна, Васька ж нерішуче потоптався на березі, обережно пробуючи воду лапками.

— Мамко-кицько, я ж не водоплавний тарган. Я води боюся! — заскиглив Васька.

Раптом у нього за спиною клацнули чиїсь зуби і почулося неймовірно голосне сопіння.

З переляку Васька підскочив і в повітрі розвернувся. На нього зі страхітливою вишкіреною пащекою летів велетенський щур, схожий на жахливого волохатого динозавра. У Васьки очі вмить перетворились на блюдця, хвіст закрутився, як у гелікоптера, і він, майже не торкаючись води, в одну мить домчав до «Пройдисвіта». Заскочивши всередину, кіт захлопнув за собою люк і щосили тягнув його на себе, начебто монстр міг прорватися у човен. На його щастя, щур у цей день був якийсь неводоплавний. Невдоволено здійнявши хвостом смерч пилюги, він крутнувся на місці і з моторошним ревінням зник у хащах велетенської трави. Та Васька цього не зауважив: він продовжував несамовито тягти люк на себе. Боба підійшов до хвостатого товариша і з величезним зусиллям віддер того від люка.

— Заспокойся: немає твого пацючка, — вгамовував його песик. — А ще казав, що води боїшся!

— Няв! Скажу — не повіриш, — важко дихаючи, промуркотів Васька. — Мене, такого гарного кота, ледь якась паскудна щуряка не зжерла.

— Не все ж тобі їх їсти, — єхидно гавкнув Боба і подався до Сашка, котрий щось уважно розглядав на пульті керування. Васька тяжко зітхнув і теж сів поряд.

— Щуки їдять, карасі можуть пожувати, щур і той палко бажає бідним котиком поснідати. Мамко-кицько, що мені, нещасному, робити? — схлипуючи собі під ніс, муркотів котик, сподіваючись розчулити як не Бобу, то хоч Сашка.

Проте Сашкові було не до котячих стогонів, він уважно вивчав систему управління «Пройдисвіта».

Виявляється, Рак-Мастак