Ганнуся [Володимир Рутківський] (fb2) читать постранично, страница - 2

штани наші зубами шарпає. А в мого сусіди навіть ногу куснув разом з холошею.

Набридло зрештою це батькам, взяли вони та й виставили того «вовка» за двері.

Хай-но постоїть там і подумає, як слід поводитися при гостях.

Зітхнули ми з полегшенням і розмовляємо далі. Аж чуємо — за дверима хтось подає голосок. Жалібний такий і тоненький, немов у кошеняти, що загубило маму:

- І ніхто мене не люби-и-ть… Ніхто мене не пожалі-іє… А я ж такий маленький, такий нещасний, що ні в казці сказати, ні пером описати…

Ну хто ж після таких слів залишиться спокійним? Кинулися ми гуртом до нього, заходилися жаліти його та пестити, цукерок напхали повні кишені.

А дитятко те навіть не подякувало. Воно знову шмигнуло під стіл і взялося за своє.

Гадаю, що й хлопчаки, які з галасом ганяють м’яча під моїми вікнами, теж не набагато кращі. І тому, хоча я маю силу-силенну приятелів, дітей серед них майже немає.

Отож наводжу я у дворі порядок і знову всідаюся до столу. Але й тепер робота моя не посувається ні на крок. Доводиться брати олівця та папір і перебиратися думати на канапу. Інколи щось та придумується, а інколи і сам не завважу, як склепляться повіки…

Так я працюю доти, доки хтось із домашніх не постукає обережно у двері і не повідомить, що вже пора обідати.

Дзвінок

Одного разу, коли робота мені не йшла і я не на жарт замислився, в квартирі щось гучно задзвеніло.

З несподіванки я ледь не звалився з канапи. А потім обурився: кому це заманулося відривати мене від улюбленої роботи?

Повертаюся на бік, дивлюся на годинника — мовчить. Вже другий місяць мовчить. З того дня, коли я вирішив самотужки відремонтувати його.

Прислухаюся до дзвінка, що біля вхідних дверей, — теж ні звуку.

А більше, здається, у квартирі нічого не може дзвонити.

Та не встиг я підібрати з підлоги олівця і папір, як дзвінок пролунав знову.

Довгий, настирний… Ага, ось воно що: то подає голос мобільний телефон з куртки, що висіла в коридорі.

Дзвонила одна моя давня знайома. Ірина. Між іншим, у неї теж є дитина, Ганнусею зветься. Нещодавно Ганнусі виповнилося дев’ять років і я подарував їй на день народження велику ляльку, яка вміла вимовляти слово «мама» і заплющувати очі.

Інколи мені здається, що Ганнуся нічим не відрізняється від тих хлопчаків, про яких я вже казав. Вона ні хвилини не може всидіти на місці. Дзиґа, а не дівчинка. Навіть дивно, як їй вдається приносити зі школи гарні оцінки.

— Вибач, будь ласка, що потурбувала, — сказала Ганнусина мама. — Ти ж, мабуть, працюєш?

— Як завжди, — відказав я.

— Тоді ще раз вибач… Але мені дуже потрібна твоя порада.

— Щось трапилося? — занепокоївся я.

Ганнусина мама відповіла не одразу. Певно, вагалася, чи варто такій зайнятій людині, як я, додавати ще й своїх клопотів. Нарешті обізвалася:

— Не знаю навіть, з чого й почати… Розумієш, вчора зателефонували з мого журналу і запропонували поїхати у тривале відрядження. (Відрядження — то така приємна річ, коли дорослі їдуть у своїх важливих справах, а діти залишаються вдома і роблять усе, що їм заманеться.)

— І далеко посилають? — поцікавився я.

— Та не дуже, — відказує Ганнусина мама і знову замовкає. — На Далекий Схід.

Нічого собі «не дуже»! Туди найшвидшим поїздом і за тиждень не дістатися!

— Так далеко! — вихопилося в мене. — І про що ж ти писатимеш?

Ганнусина мама трохи помовчала і почала пояснювати:

— Про долю наших земляків за кордоном. Розумієш, наш журнал хоче розповісти про те, як живуть в інших землях ті українці, що в пошуках кращої долі розбрелися по всьому світу. Мені випав Далекий Схід.

— Дуже радий за тебе, — щиро відказую їй. — Побувати на Далекому Сході — це ж так цікаво!

І справді, про таке відрядження можна лише мріяти. Несходжена тайга, уссурійські тигри, могутні сибірські ріки… І, звісно ж, земляки. Пам’ятаю, що з нашого села теж кілька чоловік подалося на Далекий Схід. їм пообіцяли гарну роботу і багато-багато вражень. Цікаво, як вони там облаштувалися?

Проте Ірина, судячи з її голосу, чомусь не дуже задоволена таким відрядженням. Дивно.

Так їй і кажу.

— Що ти! — вигукує Ірина. — Я дуже задоволена! Я надзвичайно задоволена! Але ж ти знаєш, що Юрій теж поїхав у відрядження і повернеться не раніше ніж за місяць…

Юрій — то Ганнусин татко. Він відомий кінооператор і оце подався аж у Африку, щоб зняти фільм про африканських звірів. Але я знаю Юру і певен, що самими звірами не обійдеться. Юра обов’язково пропливе по африканській річці Ніл, погляне на єгипетські піраміди, підніметься на африканські вулкани…

— Теж щасливий, — заздрісно зітхаю я.

— Авжеж, щасливий, — сумно погоджується зі мною Ірина. — А от на кого я маю залишити Ганнусю? Навіть не знаю, що з нею робити…

— Стривай, Ірино, — перебиваю її, - ти ж сама казала, що вона разом з класом відпочиває на березі моря!

— Відпочивала, — уточнює