Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок [Роберт Шеклі] (pdf) читать постранично, страница - 3

землю, псуючи повітря, отруюючи
воду, харчуючись переробленими водоростями й хлібом із рибного борошна, тупо чекаючи на катастрофу, яка має розрідити надто тісні людські ряди, але
очікування не справдилися.
Зростання чисельності землян змінило й людський досвід. Колись пригоди та небезпеки підстерігали у диких місцевостях — високо в горах, у голих
пустелях, непрохідних джунглях. Але у двадцять першому столітті більшість цих місць використовувалися для розширення життєвого простору. Пригоди та
небезпеки тепер крилися в містах з жахливою некерованістю їх мешканців.
Саме у містах існувало щось подібне до сучасних
диких племен, страшних звірів і небезпечних недуг.
Подорож до Нью-Йорка або Чикаго вимагала більшої винахідливості та витривалості, ніж сходження
на Еверест чи експедиція до витоків Нілу.
У цьому світі тисняви земля стала найціннішим
ресурсом. Коли з’являлися вільні ділянки, уряд розподіляв їх за допомогою регіональних лотерей, що
завершувалися Земельними перегонами. Ці змагання
скопіювали з давніх, які проводилися в 1890-х роках
з метою освоєння територій Оклахоми й Черокі Стріп.
Земельні перегони вважалися справедливими
й викликали жваве зацікавлення — як спортивне
видовище. Мільйони спостерігали за перегонами:
вкотре підтверджувався позитивний ефект від збудження маси людей під час споглядання змагань.
Уже заради цього варто було проводити перегони.
Крім того, слід враховувати високий рівень смертності учасників. В кількісному відношенні це нібито
13

14
й небагато, але світ, що задихався від перенаселення,
дякував і за найменшу полегкість.
Перегони тривали вже три години. Стів Бакстер
увімкнув маленький транзисторний радіоприймач
і слухав останні повідомлення. Почув, що перша група учасників дісталася тунелю Голланд і змушена
була повернути назад, бо шлях їй перепинила озброєна поліція. Інші, кмітливіші, рушили довшим південним шляхом до Стейтен-Айленд і тепер наближалися
до мосту Верразано. Фрейхофф Сент-Джон йшов сам.
Він скористався значком заступника мера й отримав
дозвіл пройти повз барикади тунелю Лінкольна.
Настав час для авантюри Стіва Бакстера. Рішуче,
зі спокійною впертістю він увійшов до сумно відомого вільного порту Хобокен.

3
На узбережжі сутеніло. Перед Стівом у світлі місяця
струнко вишикувалися акуратні швидкохідні кораблі
флоту контрабандистів Хобокена, кожен з блискучим
знаком берегової охорони. Деякі вже мали вантаж,
закріплений на палубі, — ящики сигарет із Північної
Кароліни, алкогольних напоїв з Кентуккі, апельсинів
з Флориди, наркотиків з Каліфорнії, зброї з Техасу.
Кожен ящик мав офіційну позначку «Контрабанда — Податок сплачено». Адже під тиском обставин
у цей непростий час Уряд був змушений обкладати
податками навіть нелегальні підприємства, додаючи
їм статусу майже законних.
Обережний Бакстер дочекався слушної миті, зійшов на борт швидкохідного перевізника марихуани
та причаївся серед запашних тюків. Судно готувалося

Роберт Шеклі. Пастка

на людей

Пастка

на людей

до відходу. Як би ж тільки вдалося залишитися непоміченим впродовж цього короткого проходу річкою...
— Тю! Що це в біса тут таке?
П’яний помічник механіка, вештаючись палубою, ненароком наткнувся на Бакстера. На його
крик збіглася решта екіпажу. Вони стояли перед Стівом — жорстокі, готові до кровопролиття, безбожні
бандити. Кілька років тому вони захопили Віхокен,
перетворили Форт Лі на пожарище, нищили й грабували все на шляху до Інглвуда. Стів Бакстер знав, що
не варто чекати від них жалощів.
Попри це він мовив із дивовижним спокоєм:
— Панове, мені потрібно перебратися через Гудзон, якщо ваша ласка.
Капітан корабля, здоровенний, справжня гора
м’язів, метис із шрамами на обличчі аж зігнувся, зайшовся реготом.
— Ти хочеш нелегально переправитися шляхом, який належить Хобокену? Це тобі що — пором
Крістофер-стріт, га?
— Та ні, сер. Але я сподівався…
— Запхай свої сподівання знаєш куди!
Екіпаж реготав з капітанового дотепу.
— Я готовий заплатити за перевіз, — зі спокійною
гідністю заявив Стів.
— Заплатити? — вигукнув капітан, — а й справді,
ми ж іноді перевозимо за гроші — без зупинки на середину річки, а звідти просто вниз!
Екіпаж хапався за животи від реготу.
— Якщо вже так має бути — нехай це станеться, —
відповів Стів Бакстер. — Я лише прошу дозволу на те,
щоб відіслати листівку дружині й дітям.
— То в тебе жінка й шмаркачі? Чого ж ти мовчав? — гаркнув капітан. — Чому ти не згадав про це
раніше! Колись і в мене висів такий камінь на шиї, та
15

16
перемерли всі к такій матері. Поприщило чимось —
і тю-тю…
— Мені дуже шкода, — щиро сказав Стів.
— Так отож, — жорстке капітанове обличчя ледь
пом’якшало. — Пам’ятаю, як малі стрибали та борюкалися надворі, поки ми з моєю кралечкою греблися
в землі.
— Ви, мабуть, були дуже щасливі, —