Кім [Редьярд Кіплінґ] (fb2) читать постранично, страница - 2

і час від часу до неї повертався, аж поки не узяв для «Кіма» все, що вважав за потрібне, — і, мабуть, знищив рукопис.

Натомість, що робити із Кімом, Кіплінґ знав одразу. 1891 року він пообіцяв журналу «Сент-Ніколас» оповідання про хлопця, «який шукав Річку Зцілення», і наступного року взявся за перо. Невдовзі, однак, виявилось, що історія шириться і шириться. «Сент-Ніколас» задовольнився казками з «Книги Джунглів» (ще б пак, задовольнився!), а робота над «Кімом» з перервами тривала аж вісім років. Щось було в ньому таке, що ніяк не відпускало Кіплінґа, змушувало знову і знову переробляти текст (востаннє — вже у коректурі) і час від часу радитись із батьком, який з прискіпливістю художника і натураліста перевіряв найдрібніші деталі, а також нагадував те, що Ред’ярд уже встиг забути, — наприклад, про вечірній серпанок над Великим колісним шляхом.

Минуло майже сто років, і ентузіаст на ім’я Пітер Гопкірк помандрував Пакистаном і Північно-Західною Індією — місцями, що їх зображено у романі, — а потім звітував про це у книжці «В пошуках Кіма». Гопкірк остаточно підтвердив те, про що вже давно говорили кіплінґознавці: письменник був ледь не документально точним, — тоді, звісно, коли це не ставало на перешкоді його задуму. Джон Локвуд Кіплінґ-старший — доглядач лагорського музею, «чаклунського будинку», в який ми входимо разом із ламою на перших сторінках роману. Історій англо-індійців, які виросли серед туземців, було відомо чимало принаймні з 1810-х років, і одну з них Кіплінґ навіть встиг перетворити на оповідання («Намгай Дула», 1891). Полковника Крейтона насправді звали Томасом Монтгомері, і його люди намагалися картографувати Тибет і проникнути до закритого міста Лхаси. Мав свій прототип і Ларган-сагиб, наставник шпигунів, — про це ви прочитаєте у примітках до роману; американський письменник Френсіс Меріон Кроуфорд навіть випередив Кіплінґа і зобразив «Ларгана» в романі «Містер Айзекс» (1882). Магбуб Алі зображений в романі під власним ім’ям — сподіваюсь, йому це не зашкодило!

А хто такий Кім?

Що ж стосовно головних героїв роману… Тибетський лама справді якось завітав до лагорського музею, але, опріч побіжної згадки у листі Кіплінґа-батька, про це нічого не відомо. Своїм характером, м’якою мудрістю і відкритістю світу лама завдячує зовсім не буддистським священикам, а чоловікові Кіплінґової тітки — славетному митцю Едварду Берн-Джонсу. Справді: немає Сходу, немає Заходу. Такою ж мірою Кім — це романтизована постать самого автора, який не на службі «Інтелідженс сервіс», а за письмовим столом перетворювався на будь-яку людину з п’яти материків.

Англійський письменник Теренс Генбері Вайт — автор блискучого роману «Король Минулого і Прийдешнього», який ще чекає на український переклад, — якось зауважив, що лише той, хто, як і він сам, народився в Індії, може вповні зрозуміти й оцінити «Кіма». «Вповні» — поняття відносне. Було б сумно, якби кращі твори світової літератури лишались надбанням лише своїх культур. У чомусь «Кім», звісно, був більш зрозумілим для сучасників Кіплінґа, котрі — навіть якщо не полишали берегів Британії, — так чи так знали якісь англо-індійські вирази, звороти, історичні обставини. Але роман написано так, що читач — будь-який читач! — стає одним із мандрівців колісним шляхом і встигає ухопити рівно стільки, скільки встигає. Треба знати не так вже й багато. З кінця XVIII століття Британія і Росія вели суперництво за Центральну Азію, яке 1840 року отримало неофіційну назву Велика Гра. У 1857 році північ і центр Індії охопило повстання, яке зараз називають Першою війною за незалежність, а в романі Кіплінґа — Чорним роком. За два роки повстання придушили, і влада на субконтиненті перейшла від Ост-Індської компанії до британської корони; у 1876 році Вікторія офіційно прийняла титул імператриці Індії.

(А коли ж відбуваються події «Кіма»? Виявляється, що точно датувати їх неможливо: різні деталі вказують чи то на кінець 1870-х, чи на кінець 1880-х. Важливо інше: це — Індія Кіплінґа, який народився в Бомбеї 1865 року і востаннє побував у ній 1891 року. А після «Кіма» не повертатиметься туди навіть у прозі та віршах. Ці двері зачинились назавжди.)

Коли «Кім» з’явився друком, критики зауважили, що ранні оповідання Кіплінґа, які, власне, і заклали підвалини його слави, порівняно з новим романом здавались лише начерками поряд із величною картиною. До певною міри так воно і є (скажу я, зовсім не бажаючи принизити твори Кіплінґа попередніх десятиліть). Магбуб Алі — оповідач «Балади про царський жарт»; поліцейський Стрікленд — герой низки історій із різних збірок; у Гімалаях Кім зустрічає головну героїню оповідання «Ліспет»… Усіх Кіплінґ знав, усіх бачив, і от нарешті зібрав воєдино.

У кожній літературі має бути книжка, яка намагається вмістити увесь світ, все життя в усіх його проявах. І не просто вмістити — прийняти й назавжди зберегти для читача. В Іспанії це, звісно, «Дон Кіхот», в Англії — «Піквікський клуб», в Росії — «Євгеній