Брати грому [Михайло Миколайович Андрусяк] (fb2) читать постранично, страница - 4


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

довгорічних поневірянь сибірами до Коломиї. І боротьба, боротьба, боротьба… За зброю їй слугувало повсякчасно гостре слово.

Історія й література були моїми улюбленими предметами в школі. Своїми уроками Володимира Пригродська виховала березівських хлопчаків на справжніх людей, для яких такі високі поняття, як мужність, чесність, сила духу, воля, боротьба стали не пустопорожніми словами. Багато випусників школи завдячують їй тим, що з гідністю пройшли нелегкі життєві випробовування і героїчно прийняли смерть. Більше таких вчителів у своєму житті я не зустрічав. Доземний поклін Вам, Вчителько, від усіх учнів.

До школи ходив разом з моїм односельцем Миколою Симчичем. Він замешкував аж під Баньками. Дорогою до нас долучались у Середньому Березові Дмитро Клим’юк, Славко Сулятицький, Анна Бростурняк, Микола Ґеник, брати Дмитро і Гриць Ґеники, Василь і Анна Томичі, Юлія Томич… Гамірливою ватагою прошкували ми втоптаними пішниками, полохаючи лісове птаство. Правда, взимку доводилося пробиватися через високі сніги битою дорогою, бо стежки робилися непрохідними через замети. У кожного за спиною підгицувала дерев’яна скринька — «тарабоня». У ній із зошитами й книжками сусідили хліб, сало, яйця, кукурудзяний малай, корж — нехитрий учнівський полуденок. «Тарабоня» була зручна, у ній не м’ялися зошити й книжки. Слугувала вона надійною зброєю і в запеклих бійках з польськими ровесниками. Поруч із нашою школою було ще дві: «Польська повшехна» — загальна державна школа, в якій навчали українською й польською мовами, та польська в Сокольні лише для поляків. З учнями останньої ми часто сходилися врукопашну — згадували козаччину. Отоді й придавалися виготовлені дбайливими батьківськими руками «тарабоні».

Свідоміші громадяни Нижнього Березова зорганізували 1926 року в селі «Рідну школу». Найактивнішими були Іван Стромецький, Іван Кузич, Славко та Юліан Ґеники, Микола Пригродський, Микола Арсенич, Василь Ґеник. Завдяки їхнім старанням та помочі інших селян діти з Нижнього Березова та довколишніх сіл змогли через рік розпочати навчання в українській школі. Польська шовіністична влада дуже противилася тому, учнів виганяли з Народного дому, де проводилися заняття. Але внаслідок наполегливості і самовідданості засновників школи та вчителів навчання продовжувалося в хаті Івана Кузича. Згодом Іван Стромецький добився таки у Варшаві дозволу на відкриття в селі «Рідної школи» ім. Юрія Федьковича. Вчителювали в школі Гафійка Луцаківна з недалекого Печеніжина, Володимира Пригродська, Марія Гоянюк, Олена Березовська, Готта Луцак, Марія Войноровська.

За навчання платили заможніші батьки, збирали кошти з різдвяних колядок, вистав, концертів. «Рідна школа» проіснувала до приходу радянської влади. З її стін вийшло чимало видатних людей.

Галицькі міста й села накрила мутна хвиля полонізації. За час мого навчання «Рідну школу» в Нижньому Березові польська влада забороняла кільканадцять разів. Повсюдно зростав спротив шовіністам. Ми, учні, затято воювали з польськими ровесниками, українські та польські школи в Нижньому Березові мали різні графіки, щоб ми якомога менше зустрічалися, бо кожна стріча школяриків переростала в запеклу бійку.

Якось зробили ми на поляків-однолітків засідку за цвинтарним муром. Вони йшли галасливою юрбою. Ватагував солтисів синок Стасик. Хлопчаки голосно нахвалялися провчити «хлопське бидло». Наша з’ява була така несподівана, що паничі поприростали до зеленого морогу дорогими чоботятами. Розпочалася рукопашна. Я помчав в атаку з ручкою, яку використав замість списа, й поранив Стасикові брову. На біду, перо виявилося заржавілим. Солтисів син потрапив до лікарні. Батькові моєму «геройський» синів вчинок коштував шістдесят злотих — три центнери пшениці. Про те, як тато «нагородив» мене, розповідати не хочеться. Зі школи мене вигнали, і з учня третього класу я враз перетворився на пастушка. Дві корови, кінь, отарка овець… Мої батьки мали шмат неугіддя, на тому пасовиську і випасав свій гурт.

Всього наша родина мала десять морґів поля. Орної землі заледве вистачало на власні потреби. Щоб обробити її, спрягалися з сусідом, він також мав одну коняку. Наша родина, як і більшість горян, жила зі скотарства. Худобу водили на продаж до Яблунова.

Пастухування перервав колишній командант Гуцульського куреня УГА Гриць Голинський, який доводився мені стрийком. Січовий стрілець своїм авторитетом зумів поновити малого вигнанця в школі. Правда, я й надалі не збирався давати спуску пихатим польським паничам. Проте в бійках остерігався, щоб не покалічити котрогось із них. Відповідна частина тіла ще довго пам’ятала тверду татову руку.

Гриць Голинський народився 9 березня 1895 року у Вижньому Березові. Після Коломийської гімназії закінчив старшинську школу в австро-угорській армії. Від 1914 року — старшина УСС. У липні 1917 підпоручник Голинський призначений командиром Гуцульської сотні, яка веде бої з військами