Корида [Олександр Костянтинович Тесленко] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

швидкоплинні, але вже чіткі сполуки, вони приготувались до зупинки.

І раптом якась шалена хвиля кинула їх у різні боки, боляче шмагонула Дорія по обличчю, засипала піщугою очі…

Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч уже не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.

Вони не помітили тої миті, коли опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.

Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарках диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники доганяли їх… Хто вони? З вагонів відстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати невеличкий состав.

У пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші.

Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого, закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, схожий на екран університетського телеінформатора, байдуже світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.

“Ліано, — прошепотів Дорій. — Ти жива?”

Вона не рухалась.

“Ліано!” — крикнув і не пізнав власного голосу.

Дівчина застогнала, повільно розплющила очі:

“Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? Якась дика орда. Страшно, Дорію. — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся: — Мені ще страшно. Але це мине. Ми проживем тут десять років, як і треба. Я вже почуваю себе краще. Можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо”.

“Так, треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?”

Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:

“Хто такі?”

Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків, босих, у пошарпаних полотняних одежинах. В руці одного з них був револьвер.

“Хто такі, питаю?” — почулося знову.

Як важко починати. Що їм сказати? Як повестися? Дорій як міг намагався приховати своє хвилювання.

“Це, мо’, із поїзда? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!”

“Ви звідки?”

Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо мовив:

“Ми з Пітера…”

“Ну да?” — недовірливо протягнув середній.

“Та бреше, гад! Ти глянь, які в них годинники. В одної контри я вже такі бачив. Ану, ходімо!” — І старший наставив револьвер.

Як же це вони так необачно! Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана зойкнула і враз підвелася на ноги.

“Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла вона. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутися…”

Пальці дівчини вже лягли на маленьку блискучу головку годинника. Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. ІІДе можна повернутися…

Їхня одежа, теж полотняна, як і в підлітків, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм і видали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною, яскравою.

“Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них годинники!”

Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив Дорія за руку. Той не пручався, навіть допоміг. Діана прошепотіла:

“Чому, Дорію? Ми могли вернутися…”

“Ні”, — заперечив твердо.

Вони обоє розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтись і без них, без їхнього втручання у структури глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї свою частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.

“Ну, от і все. — Ліана заплакала. — Як же ми тепер?”

“Побачимо…”

Босоногий Пашко ступав попереду і насвистував щось веселе. Старший підліток, його кликали Яшею, ішов з рудим Грицьком позаду. Дорій фізично відчував наставлений йому в спину револьвер. Ліана, часто дихаючи, ішла поряд, тримала міцно Дорія за руку.

“Кумедні годинники”, — голос рудого Грицька за спиною.

“Ану, покаж! Стій, контрики!”

Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що хлопчаки роздивляються їхні годинники. Пашко хотів також подивитися, але старший гримнув:

“Ану, сліди за гадами! Бо повтікають!”

І раптом… Голосно закричав Пашко. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.

Дорій повільно обернувся. Ні Яшки, ні рудого Грицька біля них не було.

“Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зайшовся у пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш?! Вони опиняться десь у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!”

“Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому”, — тихо мовила Ліана.

Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і