До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
сказав:
— Ідіть. Я зостанусь тут. І ось що… скажіть… радіофони працюють?
Юнак усміхнувся:
— Радіофони? Тут їх немає. Тут лише старовинна репродукційна мережа і ці… як їх… апарати
магнітного запису.
Старий кивнув головою:
— Саме це я й мав на увазі. Спробуйте відшукати Другу симфонію Бородіна. Я хотів би
послухати… Ну, ідіть же…
Старий рушив далі берегом озера. Тепер він ішов зовсім повагом, часто зупинявся. Він зберіг
зіркість і добре бачив у напівмороку. За ланцюгом ліхтарів, що оперізував озеро, залягла темрява,
але старий угадував там круті скелі, вивітрені, сточені сонцем і водою. Він бачив безлисті
дерева, вищерблений часом бетонний парапет, потрісканий асфальт доріжок… “Старість, — сумно
подумав він. — Тут усе старе. Гори, ракетодром і я”. Він бачив себе: високий, худий, трохи
згорблений чоловік з довгим посивілим волоссям. “Старість, — повторив він. — Сімдесят два роки. А
тоді було тридцять два… тридцять два”.
Він зупинився і довго дивився на озеро. Вдивлявся у випари, що клубочились, і ні про що не
думав. Думки пірнули кудись у глибінь — невиразні, невизначені, їх можна було тільки вгадувати,
як біг води у глибині замерзлого струмка.
Старий був спокійний. Він узагалі був дуже стриманою і спокійною людиною. Його вважали за
сухого і черствого ще замолоду. Він мав ясний, схильний до аналізу розум. Для тих, хто його мало
знав, це переважувало все інше. Так розпечені сонячні плями здаються чорними — за контрастом із
ще гарячішою сонячною поверхнею.
Старий вдивлявся у марево, яке тремтіло над озером, і згадував те, що було тут сорок років
тому. Він спробував уявити все по черзі, але не зміг: стрій думок ламався, пам’ять уперто
виштовхувала якісь нічого не варті дрібниці. Він чомусь дуже ясно пригадав — зовсім ясно, немов
це маячило перед очима, — шарф, що був на ній того вечора. Шарф був строкатий — з червоними
корабликами, жовтими маяками, синіми птахами, — прозорий, легкий. “Ні, — подумав він, — це
сталося не тут. Я почав говорити, мене перебили… так, так, головний механік… потім ми вдвох
відійшли до лавки…”
Він спустився з бетонного парапету. Оглянув усе навколо. Лавки не було. Але старий знав, що
вона стояла тут. Він нахилився, присів і побачив продушини в асфальті — сліди, залишені ніжками
лавки. Усміхнувся, помацав асфальт. Крізь тріщини пробивалася трава, вже засохла, зжовкла.
Він хотів пригадати слова, сказані того вечора, — і не міг. Він навіть не міг пригадати, що
вона тоді відповіла. Він твердо пам’ятав тільки одне: над ракетодромом звучала “Богатирська
симфонія”. Слова — такі важливі і беззмістовні — не запам’яталися. Лишилася музика. Потім щороку
в цей день вони слухали “Богатирську симфонію”. Щороку — якщо він був на Землі і якщо вони
зустрічали цей день разом. Так проминуло тридцять шість літ. Вона померла, і він зостався сам.
Старий гладив жовту, жорстку траву, що пробила асфальт.
Мою дівчину, вороне, згадай.
Хотів би плакать і ридати я!
Та вже тепер старий — немає сліз…
Десь над головою зашипіло, затріщало. Він підвівся, серце тривожно калатало. Старий
репродуктор видихнув музику.
Шелестіння вітру, хлюпання води, далекі і незбагненні нічні звуки — усе розтануло в музиці.
Старий стояв нерухомо, вглядаючись у простір. Він чув урочистий марш, і, скоряючись мелодії, у
пам’яті раптово виникали й так само раптово зникали картини — то роздольні, широкі, буйні, то
задумливі і сумні. Музика була м’яка, прозора, ясна. Вона створювала між минулим і сучасним якусь
невидиму, але цілком відчутну грань. Спогади поступово відпливли, забарвились у спокійні тони.
Старий заплющив очі, в голові в нього паморочилось. Музика накочувалась гомінкими хвилями,
змішувала у вирі звуків радість і смуток, змивала з душі привнесене, тяжке. Старий відчув доторк
до плеча, здригнувсь і обернувся. Перед ним стояв юнак:
— Ракета.
Старий не відповів, і юнак голосно повторив:
— Ракета!
Вони пішли до озера. Дзвінкі акорди арфи ще тремтіли у вогкому, морозному повітрі. Вітер
дмухав сильніше. Вода набігала на похилий бетонний парапет і з шумом стікала в чорний провал
озера.
В небі над ущелиною з’явилися дві яскраві жовті цятки, заіскрились, стерли навколишні зорі.
Ракета швидко знижувалась. Іонний двигун залишав ледь видимий слід — слабкий блакитнуватий
відблиск, що відразу згасав. Спалахнули, на мить засліпивши старого та його супутника,
прожектори, встановлені у скелях. Синюваті промені освітили зоряний корабель. Від цієї миті
старий перестав чути музику.
Він бачив ракету сорок років тому. З того часу все змінилося, але ракета лишилась такою ж,
як була. Жовте світло її бортових фар змішувалося з синіми променями прожекторів, і довгастий
безкрилий корпус здавався зеленим. Блищала ажурна мережа антен. Виразно чулося потріскування, що
супроводжувало роботу іонного двигуна.
Це потріскування змусило юнака посміхнутися. Він багато разів бачив знімки
Последние комментарии
2 дней 2 часов назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 5 часов назад
2 дней 5 часов назад