В забутій країні [Рагул Санкритяян] (fb2) читать постранично, страница - 6

згодом я збагнув, що в написі не було нічого магічного. Річ була в тім, що двері до гробниці разом з написом на стіні правили за своєрідний замок, подібний до тих замків “із секретом”, які тепер продаються у магазинах. До цих замків не потрібні ключі — вони відчиняються і зачиняються самі, якщо поставити в певній послідовності окремі літери й цифри, зображені на них. Але тоді я не звернув належної уваги на ці рядки.

Більшу частину напису становило “Закляття скарабея”. Ви знаєте тільки небагатьох староєгипетських богів, а єгипетського вчення про перевтілення і зовсім не знаєте, отже, не варто перекладати все “Закляття”, де згадується цілий ряд богів та різні міфологічні легенди. Тому я дам лише вільний, значно скорочений переклад цього уривку.

“ЗАКЛЯТТЯ СКАРАБЕЯ

Серафісову гробницю вічно охоронятимуть невсипущі вартові, які грудьми своїми оборонятимуть тіло князя Фів. А якщо смертні знімуть руку на жерців, що охороняють гробницю, то боги зійдуть на землю з чотирьох сторін неба і жорстоко покарають убивць.

Скарабей проклинає того, хто перший спробує пробратися до гробниці, і попереджає, що сам Анубіс одведе цього зухвалого блюзніра туди, де його спіткають вічні страждання. На того, хто посміє вкрасти жука-скарабея, щоб заволодіти з його допомогою скарбами із Серафісової гробниці, спаде навіки прокляття бога Хепера. Злочинець ніде не врятується від оборонців Серафісового тіла, які переслідуватимуть його по всій землі. На кожному кроці його чекає тільки лихо, і, доки амулет буде в нього, не знайде він спокою. А якщо він насмілиться перейти Країну сонця, де беруть початок червоні води Нілу, то загине серед гарячих і мертвих пісків”.

Я навіть думки не допускав, що в цьому написі є хоч крапля правди, і тепер, коли вже минуло багато часу, я бачу, що міркував слушно, — як виявилось, у “Заклятті” дуже мало правди.

Я не знав, що робити з Серафісовим амулетом. Очевидно, жук-скарабей належав тепер мені: в музеї він опинився цілком випадково, а його справжній власник — старий Рамешвар — відмовився од нього. Напевне, я вже найближчими днями відніс би жука до себе на роботу і передав би у власність музею, якби не сталась от яка подія.

Вранці, коли я снідав, до кімнати ввійшов слуга й сказав, що мене хоче бачити якийсь добродій. Я подумав сердито, що зараз зовсім не час для візитів, але все-таки пройшов у свій кабінет. Слуга привів туди раннього відвідувача. Це був високий чоловік, дуже примітний на вигляд. Його лисину оточував вінчик чорного волосся; він не мав ні вусів, ні бороди, але шкіра на щоках та підборідді була в нього така темна, неначе він не голився кілька днів. Великі чорні блискучі очі свідчили про тверду вдачу цієї людини.

Я поздоровкався з гостем і спитав, хто він і що його привело до мене.

— Дхандас Джаухрі, адвокат, — голосно відповів гість і замовк: очевидно, вважав, що говорити, чого він прийшов, ще рано.

— Пробачте мою нескромність-чи ви не родич пана Шівнатха Джаухрі?

— Звичайно, родич. Шівнатх Джаухрі, вбитий 19… року в місті Данапурі, - мій дядько.

— О! Але, сподіваюсь, ваш візит до мене не зв’язаний з цією трагічною подією?

— Ви помиляєтесь. Якби мого дядька не було вбито, я ніколи не прийшов би до вас.

Сказати правду, мені стало якось моторошно, хоч я постарався нічим не виявити свого хвилювання і бути спокійним і чемним, як і належить господареві перед гостем.

— Ваші слова дуже зацікавили мене. Сідайте, будь ласка, — І я вказав Дхандасові на крісло.

Він зразу ж сів, вийняв з кишені пачку старих записних книжок і поклав їх на стіл.

— Пане професоре, я вважаю вас за найвизначнішого із сучасних єгиптологів, — почав він.

Я скромно вклонився. — Ви, мабуть, не знаєте, що мій дядько Шівнатх дуже цікавився тією галуззю знань, в якій ви відомі як видатний спеціаліст. Торгуючи шовком, він одвідав багато країн. Він так любив подорожі, що не перестав мандрувати і після того, як залишив торгівлю. Але найбільше цікавила його одна не відома нікому країна, про яку він знав дуже багато. Але перш ніж розповідати про це докладно, мені хотілося б дещо запитати вас, пане професоре, щоб почути від такої поважної і вченої людини, як ви, відверту відповідь. — Дхандас замовк і допитливо подивився на мене.

— До ваших послуг, — сказав я, витримавши його погляд.

— Чи знаєте ви про Серафісового жука-скарабея? — спитав він.

Важко описати, яке враження справило на мене це запитання. Від подиву мені на якийсь час відібрало мову. Чи це не сниться мені? — подумав я. Хоч фіванський князь Серафіс помер кілька тисячоліть тому, мені здалося, що він весь час переслідує мене.

Брехати не хотілось, і, отямившись, я щиро признався:

— Якби ви запитали мене про це кілька днів тому, я відповів би вам “ні”. Але за останній час багато чого змінилось, і тому я можу сказати вам, що не тільки знаю про цього жука-скарабея, а що ви зараз перебуваєте у тій самій кімнаті, де він лежить.