Вогонь-охоронець [Гліб Миколайович Голубєв] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

мугикнув, а все ж, здається, мені не повірив.


Слово Михайлу Званцеву

І уявіть собі, вони справді дотримуються табеля, ці гробокопачі! Длубаються в землі на березі моря й навіть не глянуть на його голубі простори, що так і ваблять кожну розумну людину заплисти в невідомі краї. Найстійкіший з них, звичайно, маестро О. Скорчинський — просто залізний, як ліжко. Бути йому професором, в цьому я тепер нітрохи не сумніваюсь.

Гарне й чистеньке курортне містечко притиснуте підковою гір до самого моря. Поряд Ялта, Місхор, Алупка, переповнені дачниками. Білі палаци санаторіїв, фонтани, асфальтові доріжки, з яких двірники негайно змітають найменшу смітинку, смолистий запах парку понад самим морем. Всюди краса та порядок. І тільки ці вчені кроти псують усю картину. Понакопували скрізь глибоких ям, понавитягували з-під землі якесь брудне каміння — й тішаться.

— Ось тут була вулиця, — урочисто пояснює мені Олекса. — Бачиш, навіть кам'яні плитки покладені у певних місцях щоб можна було переходити її в негоду. Шкода тільки — не дають розкопати далі, там санаторій. Перепони на кожному кроці.

Я спотикаюсь об камінь і мало не провалююсь у глибоку діру, що зяє просто посеред їхньої древньої вулиці.

— Сто чортів! Чому не закидаєте? Так і в'язи скрутити можна.

— Обережно, не пошкодь облицювання, — чую я від нього замість співчуття. — Це колодязь.

— Стародавній?

— Мабуть, ще четвертого століття до нашої ери.

Я заглядаю в діру. На дні її, десь глибоко внизу, неясно мерехтить вода.

— І вода збереглась? — дивуюсь я. — 3 четвертого століття до нашої ери?

— Та ні, що ти верзеш?! Натекла сюди після вчорашнього дощу…

— Тим паче, чому ж ви його не засиплете? Ну, знайшли, подивились, зняли там схемку. Не залишати ж цей нікому вже не потрібний колодязь ще на тисячу років!

Він дивиться на мене, як на безнадійного шизофреника. Власне, я думаю, що вони тут усі божевільні, прибиті якісь.

Вранці запитаєш когось:

— Де Олекса, що це його не видно?

— Олексій Миколайович? Він у Пантікапей поїхав…

А цього Пантікапея на жодній карті не знайдеш, хіба що в підручнику з стародавньої історії. Він уже не існує добрих двадцять століть. Та для них Керч — усе ще стародавній Пантікапей. Фанатики! Страшні люди!

Але я, я, великомученик, у чому завинив? Ледь вирвав від начальства давним-давно належну відпустку, пригнався на цей благословенний берег — і що? Теж маю землю носом рити? Чи ножичком шкребти, затамувавши подих?

Мене завжди зворушує, яким знаряддям розкопують зловісні таємниці історії ці мудреці. Весь світ уже вгризається в земні надра скерованими кумулятивними вибухами чи, на гірший випадок, крокуючими екскаваторами з ковшем кубиків на двадцять п'ять. А вони — ножичком, ножичком… Найзвичайнісіньким, вульгарним кухонним ножем, який можна придбати в будь-якій господарчій крамниці. Або ще краще — колупають землю шилом, ланцетиком, голочкою швейною, натуральною. Та й це в них вважається занадто грубим інструментом. Якщо видряпають з-під землі уламок стародавньої нічної посудини, то вже користуються більш тонким і ніжним інструментарієм: обережненько зчищають сірий порох щіточкою для взуття, віничком чи помазком. А один у них, бувалий хлопець, Алик Рогов, ще вищий за мене, дужий, так той докумекав порох здувати… дитячою гумовою клізмочкою. Він тепер у них гордо в новаторах ходить: збагатив науку найновішим знаряддям дослідження.

І це у вік Атома й Кібернетики!

А найцікавіше: шпортаються вони отак годинами під пекучим сонцем, колупають землю голочкою, здувають порох новаторською клізмочкою — і що ж знаходять? Скарби Монтесуми?[3] Копальні царя Соломона? Ну, хоч би нову наукову істину?

Так ні. Просто уламок глиняного горщика, який домогосподарка викинула на смітник двадцять віків тому.

І, незважаючи на це, мій непохитний Олекса цілими днями вперто стовбичить на своїх розкопках, показуючи особистий приклад всій братії.

В перші дні я його ще, правда, спокушував на прогулянки, та що з того? Підеш з ним по місту в обідню перерву, він зразу ж без дозволу господарів тягне тебе на якесь подвір'я і тиче носом в розколоту мармурову плиту. А на ній ледь можна розпізнати зображення людини, що грає на трубі, і якусь грецьку абракадабру.

— Рідкісна знахідка. Надгробок трубача…

Проте навіть такі пізнавально-освітні екскурсії незабаром припинились.

Олекса скоро дійшов висновку, що обов'язок гостинного господаря він виконав, тому й кинув мене напризволяще, а сам іще далі заглиблювався у землю.

Мені ж, бідоласі, лишалось блукати одинокому навколишніми горами і поволі дичавіти, як стародавні таври.

Спробував підмовити на прогулянки Тамару — є у них в експедиції така бідова смугляночка — теж нічого не вийшло. Так би й загинув у розквіті сил, коли б не зібрав на пляжі компанію: хороші хлоп'ята з Москви й Ленінграда та дві подружки-студентки з Дніпропетровська.