Стріла Часу [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать постранично, страница - 92

позитивних енергій. А в світі негативних енергій всі процеси відбуваються по законах Античасу. Там здійснюється конденсація енергії. Те, що Каарраа називає зародком світу, а Народжений Небом називав Антикосмосом, — є не що інше, як бар’єр між двома якісно відмінними світами — потенціал нових існувань.

Чи зможе Людина нашого світу проникнути в той світ, де плин часу повертає в інший бік, чи оволодіє вона силами багатомірної Безконечності?

Так, зможе, мої далекі друзі! Зможе, якщо сміливо ринеться на штурм невидимого, розширить свої почуття! Саме на цьому шляху вона й досягне Безсмертя…

Минув рік. Неповторний рік. Люди Осяйної віддали героям системи Сонця все, що могли, — дивовижні знання, зразки виробів, матеріалів, формули невідомих на Землі і Наа речовин, записи найскладніших теорій, що розкривали таємниці часу, простору і матерії. Крім того, всі космонавти були знову омолоджені в біологічному центрі Осяйної.

І коли був перевірений курс, пальне, автомати, «Стріла Часу» стартувала з плато, від Храму Великої Революції, повертаючись на батьківщину…

НАРОДЖЕННЯ СВІТУ

Морок гнітив космонавтів, сліпив їм очі, відбирав рух, слух, відчуття. Сталося щось страшне, незрозуміле. Невідома сила, невідома субстанція оточила «Стрілу Часу» густою пеленою, тиснула її, поглинала. Це сталося, коли корабель ще не встиг увімкнути двигун часу. Навколо була темрява, жодної зірки, жодної туманності не виднілося в ілюмінаторах. Захисні поля не допомагали, енергія силового центра жахливо швидко випромінювалася в невідоме середовище. Корабель повис десь у небутті, в якійсь в’язкій рідині непорушності й смерті…

Василь задихався. Колосальним зусиллям волі він змушував себе рухатися. Він повз по підлозі, відчуваючи кожний удар слабіючого серця, плин крові в судинах мозку. Розум паморочився, думка плуталася, не знаходила відповіді на страхітливу дійсність. Що ж це, кінець? Смерть?

Товариші непорушно лежать в кріслах. Вони навіть не дихають. Дніпр жалібно скиглить в кутку. Де вихід? Барбара! Бара… Люба моя… Де ти?

Ось вона, на ліжку. Чути важке дихання, пронизливий стогін. О горе! Невже передчасні пологи? Адже Барбара вагітна! Невже жахливий морок уб’є дитину? Його дитину!..

Василь, ламаючи нігті, схопився за край ліжка, підвівся. Очі Барбари, блискучі, великі, сповнені страждання і муки, з благанням дивляться на нього, пересохлі вуста шепочуть:

— Милий… що з нами… я гину… рятуй всіх… милий… ти все можеш… дитину… рятуй… життя…

Василь стомлено поклав голову на груди дружині, заплющив очі…

— Бара… не можу… не знаю… Прости…

Раптом мертву тишу, морок небуття розірвав крик. Пронизливий крик дитини, нового життя, нової свідомості. Василь здригнувся.

Що? Що таке? Народження! Народження! Звідки це слово? Зародок! Зародок світу! М’який спокійний голос… Голос Каарраа. Він говорить про зародки нових світів… У них сконденсована інертна маса часу… Так! Тепер все ясно! Корабель потрапив… у зародок світу… в мертве озеро часу… на грань двох світів!

Василь поповз до командирської каюти, перемагаючи головокружіння і жахливу слабість, вибрався на крісло. Спробував усміхнутися, та сили не було. Вуста ледь-ледь ворухнулися.

Горовий останнім зусиллям увімкнув двигун часу. Згаслі екрани ожили, засяяли жвавими зірочками, змійками, стрічками. Гримнуло. Корпус корабля затремтів… і метнувся кудись, ніби вириваючись з лабет непоборної сили…

В нікчемну, невимірну мить Василь бачив згасаючою свідомістю…

Темрява освітилася сліпучим спалахом. Потоки сріблистої матерії помчали в усі боки простору, з’єднуючись у зірки, галактики, системи. А «Стріла Часу» краяла знову безконечність, залишаючи позаду новонароджений світ…

І ще бачив Горовий шкалу універсального хронометра. Вона показувала жахливу цифру. Сотні тисяч років пройшли на Землі за цю маленьку мить, доки корабель боровся з океаном небуття. Непритомніючи, Василь подумав:

«Земле… мати моя… що тепер на тобі, хто? Ми перебороли смерть… ми повертаємося…»

«Стріла Часу» наблизилася до системи Сонця. Затримка в «зародку світу», боротьба із страхітливою масою інертності і небуття коштувала дуже дорого екіпажу корабля. Загинули Гнатенко, Топчій, Лаамоо. їх тіла залишилися в Космосі, щоб вічно блукати між зорями, як блукали вони при житті.

Орраа, втративши дружину, зовсім занеміг. Параліч скував його руки і ноги. Він часто марив про батька, про широкі рівнини Наа, про підземелля…

Василь майже безперервно сидів за пультом, обчислював курс, вів спостереження. Якусь годину спочивав, трохи бував у кімнаті дружини, дивлячись, як син його Данило повзає по підлозі, а потім знову прямував до пульта.

В кораблі поселився сум, атмосфера безконечного, напруженого чекання. Тільки Барбара розквітала новою молодістю, незважаючи на те, що сивина знову засівала її золоте волосся. Вона весь час проводила з сином,