Безумці [Олександр Ашотович Насібов] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

нею краєм ока, звернув і пішов уздовж тротуару. В короткому широкому пальті, які тієї весни тільки входили в моду в Берліні, у цупкому касторовому капелюсі із загнутими догори куцими крисами і з тростиною під пахвою він нічим не відрізняється од тисяч фланерів, що заповнили в це надвечір'я вулиці німецької столиці. Насправді ж цей чоловік (назвемо його Фрідріх Кан) мав досить високий чин в ОКВ[5] і керував найважливішим напрямком гітлерівської військової розвідки та контррозвідки.

Показалося таксі. Фрідріх Кан підкликав його, сів і поїхав.

Берлін вирував. Юрби молодчиків-фашистів біснувалися навколо трибун, з яких виголошували промови керівники НСДАП[6]. З вікон житлових будинків і установ, з балконів і дахів, з телеграфних стовпів та дерев звисали портрети Гітлера і націстські прапори — довгі полотнища кольору крові з білим колом і чорною свастикою посередині. Друкарні викидали все нові випуски газет, в яких смакувалися подробиці вступу гітлерівських військ у Прагу: в ці дні Німеччина завершувала окупацію Чехословаччини.

Поїздка на таксі тривала довго — автомобіль перетинав величезне місто. Поступово широкі гомінкі магістралі змінилися на тихі вулички з котеджами в палісадниках. Потім потяглися корпуси заводів. Тут уже не було ні прапорів, ні галасливих газетярів. По закутках стояли групи мовчазних людей.

Кан вийшов біля станції приміського електропоїзда, заплатив шоферові якраз стільки, скільки нарахував лічильник, акуратно причинив за собою дверцята і пішов до станційних кас. Тут він затримався, розглядаючи розклад.

Ждав, щоб машина поїхала.

А шофер, якому не хотілося повертатися без пасажира, барився. Минуло кілька хвилин. Пересвідчившись, що в цьому районі пасажирів не дочекатися, водій нарешті запустив мотор. Автомобіль рушив.

Фрідріх Кан одійшов від кас і неквапливо попрямував до лісу, що темнів на обрії. Не ступив він і сотні кроків, як його наздогнав старенький «оппель». Дверцята машини відчинилися. Кан сів у кабіну, і «оппель» швидко помчав дорогою.

Пасажир сидів нерухомо, стиснувши руками тростину. Він ще не заспокоївся після хвилювання, пережитого в Гітлеровому кабінеті. Він довго готувався до цієї аудієнції, вивірив усі деталі. Здавалося, успіх забезпечено. А сталося інакше…

Отож дві години тому на письмовий стіл Гітлера лягла пачка фотокарток. Горішня зображала людину в гумовому костюмі в обтяжку з дихальним апаратом на грудях. Широко розставивши ноги в литих каучукових ластах, плавець стояв на морському березі і дивився в об'єктив.

На другій фотокартці два плавці в таких самих костюмах сиділи верхи на торпеді, повністю зануреній у воду.

Ще з десяток фотокарток було зроблено під водою: плавець у гумовому костюмі і з дихальним приладом буксирує сигароподібний підривний заряд; той самий плавець приладнує заряд до корабельного киля; два легких водолази пораються біля розібраної керованої торпеди — її кормова частина лежить на дні, зарядне відділення підвішено до корабельного гвинта.

Гітлер схилився над картками.

— Наші? — запитав, розглядаючи фото.

— Італійці, мій фюрер! — гордо відповів Фрідріх Кан. — Таємниця, що вони бережуть, як зіницю ока..

— Торпеди… — Гітлер підвів голову, задумливо пожував губами, прижмурився. — Бачу, вам вони до вподоби?

— Керовані торпеди, які разом з людьми йдуть під воду і мчать до мети, невидимі й нечутні. — Кан поклав руки на стіл, подався вперед. — Навіть при пильній охороні вони легко проникають на ворожі бази і топлять військові кораблі, танкери… Загоряється нафта, розливається морем, і пожежі охоплюють десятки інших суден. Всюди паніка, жах, смерть!..

Кан замовк. Він був певен: ось зараз у Гітлерових очах спалахнуть вогники люті, рука натисне кнопку дзвоника. Вбіжить ад'ютант, йому накажуть викликати командуючого військово-морським флотом Редера. І тоді на голову безталанного адмірала, що проґавив важливу військову новинку італійців, впаде страшний гнів фюрера.

Що ж, Фрідріх Кан не заперечував би — Еріха Редера, який протягом короткого часу зробив блискучу кар'єру в ОКМ[7] він вельми не любив.

Довго минала хвилина, протягом якої Гітлер роздивлявся фотокартки. Збуджений Кан стояв біля столу, не зводячи очей з фюрера.

— Дурниця! — раптом сказав Гітлер. — Дурниця, Кан! І, зібравши картки, віялом жбурнув їх на край столу.

Кан мовчав. Він був приголомшений.

— Не впізнаю вас, — вів далі Гітлер. — Невже ви гадаєте, що ці іграшки допоможуть нам підкорити Польщу, а потім і Росію?

— Мій фюрер, я гадав…

— Тоді, можливо, Францію?

— І не Францію, — промурмотів Кан. — Я не її мав на думці.

— Кого ж?

— Англію, мій фюрер. Англія — це острови…

Гітлер неуважно глянув на розвідника:

— Острови? Певна річ! Але їх підкорить повітряний десант, або морський, або задушимо блокадою — я ще не вирішив, як