В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
– Я це вже знаю… Я сприйняв біоструми ваших мозків, хоч і не дуже чітко. І розповів усе так щиро тільки тому, що повірив вам…
Отож вислухайте до кінця. Ви – в мені. Навколо цієї апаратної – товстелезні шари крихкого, схожого на губку матеріалу. Це мій мозок. Від нього тунелями в усі боки, майже до поверхні астероїда, тягнуться такі ж сяжки – це мої нерви. Ніякої містики-у напівпровідниковій губці відбуваються такі ж елементарно прості процеси, як і у ваших примітивних кібернетичних злагодах, – та зрештою, як і в мозкові живої людини. Тільки й того, що кількість моїх “нервових клітин”, коли їх так можна назвати, надзвичайно велика, а споживають вони мізерно мало енергії, яку постачають мені термоелементи та резервні атомні батареї. В мене є лише одна вразлива точка, де збігаються воєдино всі інформаційні лінії. Там закладено невеликий ядерний заряд. Вибух цього заряду шкоди вам не завдасть.
Мабуть, ви хотіли б ще раз запитати, яким чином я підкорив ваш “Сіріус”? Тепер я скажу. Круз знищив лише найголовніші мої антени та випромінювачі. Про деякі – малопотужні – він, мабуть, забув, бо людська пам’ять недосконала. А посадочну антену, певно, лишив навмисне: адже це – та чаша, в яку знизився ваш “Сіріус”. Якби він зруйнував її, то порушив би і мою нервову систему – саме там у надрах астероїда розташовано мій центр уяви.
Ось уже кількасот ваших років мої куці антени коли-не-коли перехоплювали уривки радіопередач. Я мав досить часу, щоб проаналізувати їх, скласти приблизний словник. Не раз пробував налагодити зв’язок, але мене, мабуть, не чули, – надто малу потужність мали мої передавачі. І нарешті мені пощастило: ваш зореліт проходив на порівняно невеликій відстані, та ще й якраз у зоні дії моєї посадочної антени. Я передав йому сигнал: “Людина в небезпеці! Негайно на порятунок!”
– Людина в небезпеці! – Кім ляснув себе рукавичкою по шоломі. – Ну, звичайно ж! Тільки цей сигнал кіберштурман виконує навіть всупереч іншим наказам Головного Кібера! Ну, а далі?
– Коли “Сіріус” наблизився, я передав йому інформацію, що я – Головний Кібер рятувальної експедиції, отже, він мусить скорятися тільки мені. І він скорявся, аж доки… аж доки я скомандував йому вирушити в Космос без вас…
– Ви дали йому такий наказ?!
– Так… – глухо сказав Круз. – І це – вже мій, суто мій злочин… Я боявся, що ви полетите геть, не бажаючи знайти мене, і моя нестерпна мука розтягнеться ще на тисячоліття… Я сказав усе, люди Землі. Судіть мене! Судіть і мого психодвійника. Я відповідаю за все!
Кім з Астою довго стояли мовчки, схиливши голови. Ще і ще перебирали вони в пам’яті все почуте, зважували всі обставини. І ось, нарешті, Аста випросталася. Підняла руку.
– Іменем людства… Іменем гуманізму… Ви, Круз, психодвійник таотянина Круза… виправдані!.. Ваше бажання буде виконано!
Вона підпливла до ніші. Кім посвітив прожектором. Там і досі клубочів розворушений Астою пил. Але вже проступали контури масивних дверцят.
Аста відчинила їх, намацала кнопку.
– Прощайте, Круз!.. Прощавайте навік!
– Прощавайте, люди Землі!.. – сумно відгукнувся голос. – Прощавайте і спасибі вам!.. Дуже шкодую, що не бачу вас у свою останню мить… Але перед моїм єдиним оком стоїть ваш залитий сонцем “Сіріус”. Я повернув його сюди… Щасливої вам путі!
Аста натиснула на кнопку. Глухо здригнувся грунт, повільно поповз віковічний пил, здіймаючись млявими густими хмарами. І запала тиша – страшна, глибока тиша, нескінченна, як Космос.
Повільно-повільно просувалися земляни до свого зорельота. Зупинилися на тому місці, де тільки чорний шар порохна лишився від таотянина Круза. Не змовляючись озирнулися.
Просто перед ними поміж бескидів блиснула яскрава кругла пляма – фотоелемент. Але астероїд обертався й далі, сонячний промінь сповзав з фотоелемента, і той тьмянішав, зникав, танув у непроглядній чорноті.
І здалося їм: це востаннє прощається з ними істота, яка, не бувши ніколи людиною, зазнала надлюдських страждань, спокутуючи чужу провину.
Последние комментарии
19 часов 2 минут назад
19 часов 16 минут назад
20 часов 24 минут назад
1 день 7 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад