Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок [Володимир Григорович Дрозд] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

графоман, що хоч Бог і один, але в кожної особистості — персональний зв'язок з ним, прямий провід, щось на зразок номенклатурної «вертушки». Колективних молінь прагне маса, а для особистості не потрібні посередники між нею і Богом. Баба Феська ніколи не ходила до церкви, хоч була глибоко віруюча людина. Вона розмовляла з Богом так просто і легко, наче Бог сидів на стрісі її хатини, звісивши босі ноги, та тільки й клопоту мав у цьому світі, що слухати бабу Феську.

Якщо це справді так, то Господь мав досить повне уявлення про непослідовність сотвореної ним людської натури. Річ у тім, що баба мала дві грядки: одну — у низині, над річечкою Жолудівкою, біля хати, іншу — над Витачівською дорогою, на горі Московській. Коли серед літа довго не випадали дощі, пересихала грядка на горі. Якщо ж кілька день підряд дощило, вода заливала грядку над Жолудівкою. Через те баба Феська трохи не кожного літнього дня мала досить гостру розмову з Богом: на Московській горі вона вимагала у Всевишнього — дощу, а в долині — сухих, теплих днів. Сторінки моїх робочих блокнотів минулих літ заповнені стенографічними звітами тих не вельми дипломатичних переговорів баби Феськи з вищими силами, її маленька, худорлява постать на узгірку, під німими небесами, з гнівним обличчям, повернутим, як сонях, до сонця, з піднятою правицею— досі перед моїми очима. Більшість бабиних монологів справді не відзначалися дипломатичною ввічливістю, у цьому вона виявилася своєрідною предтечею деяких наших депутатів у нинішній Верховній Раді. Правда, часом траплялося і таке, до чого у Верховній Раді ще не дійшло: баба сукала до неба дулі…

Пристрасні Фесьчині монологи завершувалися досить сміливим, як на застійні роки, висновком: «Нема, нема, чортова кров, совітської власті ні на землі, ні на небі!..» Лише через десятиліття кращі розуми дійшли до тої ж таки думки. Якось, улітку вісімдесятого, днів декілька підряд з неба безперестанно лило. Вода в переповненій Жолудівці зробилася біла, клекотіла, ревла. По нижньому городу баби Феськи плавали, оббиті дощами, рожеві човники макового цвіту. Ранок трапився погожий, але ближче до полудня з-за Дніпра знову посунула на Халеп'я темно-сиза туча. Феська стояла біля причілка своєї халупини і гукала в нуртуюче хмаровище: «Чи тобі, чортова кров, уже повилазило?! Чи ти, дурень старий, не бачиш, що у баби Феськи уже не грядка, а болото?! Куди ти ллєш, куди ллєш?!» У відповідь по низькому темно-сизому небу з краю в край покотився благодушний літній грім. Вислухала баба Феська те громихання і мовила тужно й докірливо, аж мені душа заболіла: «Господи, над ким ти смієшся? Над бідною, нещасною Феською смієшся?..» У тридцять третьому Феська вижила, бо ловила корзиною жаб у Жолудівці і їла. Чоловік її не міг примусити себе їсти жаб і помер з голоду. Був у Феськи синок, рочків п'ять йому тоді було. Феська якось втулила його на пароплав, який причалював до берега, але людей сільських не брав. Втулила, уже опухлого, в надії, що там, у Києві, добрі люди не дадуть йому пропасти. Але відтоді Феська нічого не чула про сина свого. І, коли б я не приїздив до Халеп'я, вона приходила на моє дворище і запитувала, зирячи крізь мене білими, виболеними очима: «А чи не стрічали ви там, у городі, синочка мого? Як йому-бо тамочки поживається?..» Хоч минуло вже од весни голодної п'ять десятків літ.

І засоромилися боги сміху свого небесного, і заплакали, і були сльози Божі буйні, як біб, і лили до самісінького вечора. Але востаннє лило того дня: випогодилося надовго, скоро почалися жнива, і дав Бог урожай зібрать.

А може, боги сміються із самих себе, сміються од власного безсилля хоч чимось зарадити горюванню людському?

Тож як не сміятися із самих себе нам, смертним?!

Пишу я повільно і важко. А ще ж — нахабна спроба у романі «Листя землі» наблизитися до літописної, біблійної прози, де кожне слово має бути — як стиглий горішок. До всього стоси друкованих і не друкованих, записаних мною на диктофон, надісланих людьми спогадів про сто чи не найтяжчих в історії нашого народу літ. Усе те треба було осмислити, духовно перетравити, самому знати хоч трішки більше, аніж герої твору, це — один із законів письменницької праці. Часом здавалося, що я не просто тунель копаю, а прорубуюся крізь непіддатливу гранітну скелю. Коли подібне роблять метробудівці, вони напевно знають, що крізь прорубаний ними тунель ходитимуть поїзди з людьми. У письменника ж такої певності нема і бути не може; якщо ж упевненість у власній геніальності, у потрібності твоєї праці для вдячного людства з'явилася, вважай, що ти уже ступив одною ногою на проторену стежку графомана…

Одне слово, на п'ятому році божевільне виснажливої праці над «Листям землі», дописуючи останні сторінки, я мріяв про єдине: ось поставлю крапку, одредагую, віддам на чистий передрук друкарці, а сам ляжу на тахті, розкину руки і лежатиму, ні про що не думаючи, тиждень, другий, третій… Дружина, вже знаючи мене (другу чверть століття в одній супрязі тягнемо родинного