Де ви, кобзарі? [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать постранично, страница - 7


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

навіки загубленим і виглумленим…

У царство духу вогняного
Дорога в сотні тисяч літ…
До того краю осяйного
Йшли безліч, безмір поколінь…
Ішли палкі і серцем юні —
Та в зраді, в мороку зникали,
Безжально рвали серця струни,
І оберталися на камінь…
Та путь тяжку ту подолає,
Хто сам вогненним духом стане…
То воскресали в серці сучасників прадавні веди, що тисячоліття тому були з коренем вирвані із свідомості русинів. То сама Земля нагадувала сучасникам про небезпеку виродження і деградації, про загрозу катастрофи для всього сущого, про потребу берегти найвищу цінність життя — квітку, краплю води, пісню, матір, вітчизну, планетарну колиску…

Ніщо не обминало камертон серця Василевого: ні гроза, ні вибухи ядерних бомб. ні засмічення вод, ні, тим більше, замовкання пісенного потоку у просторі українському. Він бив на сполох!

Розмаїтість і обшир імпровізацій доводить, що кобзар має дотик до втаємничених глибин природи, як це завжди велося у його преславних попередників. Я був зворушений і обнадієний: невже воскресає «козак Мамай», невже ворушиться в розореній могилі похований характерник, який, жартуючи, заховався колись там від прискіпливих недругів і чекає урочої пори?

Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш?
На вольную волю…
Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже?
Вітри в чистім полі…
Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш?
Прадавню могилу…
Кобзарю, кобзарю, а що в тій могилі?
Незміряна сила…
І я запитав його:

— Василю! То як же бандура — вже відпочила?

— Від грози втома зникає, — сказав кобзар. — Під грозою не сплять. Я почув громовиці і сказав сам собі: «Василю, це вже не жарти! Виходь на поле герцю!»

— І ви вірите в перемогу над сном віків, над знемогою душ, над зневірою сердець?

— Кобзар не думає про те, як не думає дощ, чи слід ось тут або там пролитися цілющим потоком. Кобзар співає, сподіваючись, що є серце, спрагле правди й краси…

— Що можуть зробити кобзарі нині, в нашу химерну пору, зіткану з протиріч, сумнівів, заперечень, деградації?

— Дуже багато. Співці мають захистити пісню, бо коли остаточно вмре вона- тоді марні зусилля політиків і вчених: майбуття у Землі не буде! Кобзарі спроможні викликати біль у закрижанілих серцях багатьох сучасників, бо ж без болю не народиться відповідальність, а без відповідальності жодного прийдешнього не побудувати! Нинішні війни у сфері духу буйніші, ніж війни козацького минулого. Тепер крицеві шаблі ні до чого! Ось послухайте…


І Литвин заспівав:

З глибин віків, крізь товщу літ,
В прадавнім болі стогне Мати,
Бо всі покликані у світ
Творить життя, а не вбивати!
Прийшла пора злу круговерть
Вогненним словом розрубати!
Навік здолать пітьму і смерть,
А світ — любов’ю об’єднати!
Прадавнє пророцтво глаголить, що з’являться в «кінці віку» носії Слова-Логосу, котрі матимуть меч двосічний, який виходить із вуст. Меч Духовний! Меч Пісні! Хто заперечить супроти такої зброї? Хіба що лише Сини Пітьми.

Б’ють литаври у серця народів,
Чайки вже маячать на воді…
Як не станеш нині до походу —
Пізно буде каятись тоді!
Розкривайте серце, розкривайте
Громовицям буряним навстріч!
Споряджайте душу, посилайте
У останню Полум’яну Січ!..
«Київ», 12, 1989