Фальшивий талісман [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

вдосконалення… Твердо знав: головне — робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло на другу половину, й Воловик уважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову. Той у тридцять два генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови, не кажучи вже про інше. Розум гострий, і сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою і не обточений, риси обличчя загострені, вилицюватий, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та вираз рішучості.

Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили. Воловик розумів це й ставився до генерала поштиво, як і належить підлеглому. Правда, полковник дозволяв собі іноді трохи під’юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осадив Воловика, це внесло б у їхні стосунки якісь елементи напруженості, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення — проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.

— Я передам Сивому, — запропонував Воловик, — нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.

— Так, — погодився Рубцов, — це його першочергове завдання. Хоча, — наморщив чоло, — раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв’язку…

— Однаково, — не погодився Воловик, — може трапитись І так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Диверсантів вони закидають до нас не так уже й рідко, як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися!..

— Так, перед Сивим вони не криються, — кивнув Рубцов. — Сивого вони вже мають за свого.

Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем — таким законспірованим і цінним розвідником той був. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову понад два роки тому. Саме тоді в генерала народилась ідея послати Сивого в тил ворога із завданням потрапити в поле зору абверу. й за найменшої можливості стати їхнім агентом. Так, зрештою, й вийшло.

— Отже, вирішили!.. — мовив Рубцов рішуче. — Зв’язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.

Воловик засміявся.

— А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну, скажіть, хто й коли відмовлявся від фронтового резерву?

— Ніхто, — одразу погодився Рубцов. — Отож на ваш розсуд. Знадобиться — дамо Карому розшукувачів.

— Самі казали, там ліси… — якось невизначено зауважив Воловик, і Рубцов збагнув, що його заступник у даному разі не дуже схвалює рішення керівництва “Цепеліну” закинути своїх агентів саме до цього лісового району.

— І десь у цих лісах, — додав Рубцов, — є досить велика бандерівська банда. Можливо, саме на неї орієнтуються панове з “Цепеліну”…

— Це лише ускладнить наше завдання, — похмуро відповів Воловик.

Генерал задумливо погладив великим пальцем лівиці нижню губу. Мовив розважливо:

— Усе залежить від того, чого хочуть німці. І група, певно, не чергова, а особлива.

— Давно абвер не задавав нам таких загадок.

— Не абвер нині, а тьху ти, чорт, і не вимовиш… фронтауфклеругскоманда, здається, так?

— Авжеж… Канаріса нема, нема і абверу. Тепер усе парафія Кальтенбруннера.

— Нам від цього не легше.

— Ох, не легше, Василю Семеновичу, — погодився Воловик і важко підвівся.

2

“Юнкерс” ішов на посадку, і начальник головного управління імперської безпеки Ернест Кальтенбруннер визирнув у вікно. Нічого цікавого… Ліси з галявинами, де-не-де озерця і болота- Жодних ознак людського життя, і ніхто б ніколи не подумав, що десь тут, серед цих лісів і озер, розташувалася ставка фюрера — “Вольфшанце”, де приймаються найважливіші рішення рейху.

Обергрупенфюрер задоволено гмикнув. Те, що навіть він, точно знаючи, що пролітає зараз над “Вольфшанце”, нічого не помітив, свідчило про бездоганну роботу служб РСХА, тобто його, Ернеста Кальтенбруннера Що ж, зрештою, це правильно: у них усе відшліфовано й відлагоджено, машина, так би мовити, працює гладесенько-рівнесенько, і коли б не бездарність фронтового командування, можна було б сказати, що в третьому рейху все гаразд: життя суворо регламентоване, кожен знає, що йому належить робити, небажані елементи та червоні заколотники знищені, лише одиниці з них конають у концтаборах, уся країна славить