Саламбо [Гюстав Флобер] (fb2) читать постранично, страница - 3

шести золотих граней по смарагдовій виноградній лозі, належали воїнам, вербованим тільки з молодих патриціїв щонайбільшого зросту. Пити з них було привілеєм, честю трохи не жрецькою; тому з усіх скарбів Республіки ніщо не вабило найманців так, як оті чаші. Через них вони ненавиділи легіон; дехто важив своїм життям задля невимовної втіхи напитися з тих посудин. Вояки зразу ж послали за чашами. Зберігалися вони в сиситів — купців, об’єднаних у громади, що спільно трапезували. Раби повернулися ні з чим. В цю пору всі члени сиситської громади спали.

— Розбудити їх! — звеліли найманці.

Посланці вернулися вдруге й сказали, що чаші замкнуто в храмі.

— Відімкнути храм! — відповіли вояки.

А коли раби, тремтячи, призналися, що чаші в руках у начальника легіонерів Гіскона, здійнявся крик:

— Хай він їх принесе!

Незабаром у глибині саду з’явився Гіскон у супроводі воїнів Священного легіону. Широкий чорний плащ, прикріплений на голові до золотої митри, оздобленої коштовним камінням, оповивав усю його постать, спадаючи коневі до копит і здаля зливаючись із нічною темрявою. Видніла лише його біла борода, блискуча митра та потрійне намисто з великих синіх бляшок, що колихалося в нього на грудях.

Коли він наблизився, вояки зустріли його вітальними вигуками й закричали:

— Чаші! Чаші!

Він заявив, що вони своєю хоробрістю заслуговують такої честі. Юрба заревла з радості, плещучи в долоні. Він, мовляв, добре це знає, бо сам командував ними в боях і вернувся з останньою когортою на останній галері!

— Правда! Це правда! — закричали вояки.

Отже, говорив далі Гіскон, Республіка шанує їхній поділ на племена, їхні звичаї та вірування; вони вільні в Карфагені. Що ж до чаш Священного легіону, то це приватна власність.

Раптом один із галлів, що стояв коло Спендія, кинувся через столи до Гіскона і став погрожувати йому, розмахуючи двома голими мечами.

Начальник, не уриваючи своєї мови, ударив його по голові важкою палицею зі слонової кості; варвар упав. Галли заревли, і їхня лють, передавшись іншим, розбурхала ненависть легіонерів. Гіскон знизав плечима, бачивши, як вони поблідли. Він збагнув, що відвага його була б марна проти цих знавіснілих хижих звірів. Краще помститися на них згодом, удавшись до хитрощів. Тому він подав знак своїм воякам і повільно поїхав геть. Потім уже, в брамі, повернувшись до найманців, гукнув їм, що вони ще пожалкують.

Бенкет відновився. Проте Гіскон міг вернутися й, оточивши передмістя, прилегле до останніх фортечних мурів, притиснути до них найманців і розчавити їх. Тож вояки, хоч яка їх була сила, відчули себе самотніми; велике місто, що спало внизу, повите в темряву, раптом стало лякати їх своїм нагромадженням східців, високими чорними будинками та невиразними постатями богів, іще жорстокіших за цей люд. Далеко в гавані пливли над водою кілька сигнальних вогнів; в Хамоновому храмі світилося. Вояки згадали про Гамількара. Де він? Чому покинув їх, коли настав мир? Його незгоди з радою, видно, були тільки хитруванням, щоб їх погубити. їхня непогамовна лють обернулася тепер проти Гамількара; вони проклинали його, запалюючи один одного своїм гнівом. У цю мить під платанами збилась юрба. Хотіли глянути на негра, що з застиглими очима, з витягнутою шиєю та піною на губах качався, б’ючись об землю. Хтось крикнув, що він отруєний. Кожному здалося, що його також отруєно. Накинулись на рабів; зчинився страшенний галас, і дух руйнування промчав над сп’янілими вояками. Вони сліпо крушили все довкола, нищили і вбивали; одні кидали в листя палаючі смолоскипи, інші, опершись ліктями на загороду для левів, вбивали їх стрілами, найвідчайдушніші метнулися до слонів — вони хотіли пообтинати їм хоботи, гризти слонову кість.

Тим часом балеарські пращники, щоб зручніше було грабувати, обійшли ріг палацу, але наткнулися на високу огорожу з індійського очерету. Вони перерізали кинджалами ремінні скріпи й опинилися перед фасадом палацу, що виходив на Карфаген, у другому саду, з підстриженими деревами й кущами. Смуги білих квітів, ідучи одна за одною, креслили на блакитній землі довгі параболи, схожі на зоряні пасма. Від темних кущів лилися теплі медвяні пахощі. Стовбури дерев були пофарбовані кіновар’ю і скидалися на закривавлені колони. Посередині саду на дванадцятьох мідних підставках стояло по великій скляній кулі; в них миготіло червонясте світло, і вони нагадували велетенські зіниці, в яких іще жевріє життя. Вояки присвічували собі смолоскипами і спотикалися, підіймаючись глибоко перекопаним схилом.

Вони помітили невелике озерце, поділене на кілька басейнів стінками з синього каменю. Вода була така прозора, що полум’я смолоскипів тремтіло на самому дні, вкритому білою рінню та золотим пилом. На воді з’явилися бульбашки, всередині майнули іскристі цятки, і великі риби, пащі яких були оздоблені самоцвітами, випливли на поверхню.

Вояки з гучним реготом просунули пальці їм під зябри і понесли їх на столи.