Брехня і правда про Велику Вітчизняну [Юрій Соболєв] (fb2) читать постранично, страница - 6

поставлено однозначно — загинути або перемогти. Саме це трансформувало в СРСР Другу світову у Велику Вітчизняну (народну) війну.

Ворог був сильний. Німецька армія вирізнялася стійкістю і мужністю солдатів, хорошим озброєнням і висококваліфікованим генеральським та офіцерським корпусом. Ще довгі три з половиною роки точилися запеклі бої, в яких спочатку німці отримували локальні перемоги. Але дедалі більше німців починали розуміти, що стримати цей порив майже загального народного гніву їм не вдасться. Розгром під Сталінградом, кровопролитна битва на Курській дузі, розростання партизанського руху на окупованих територіях, який із тонкого струмочка, організованого НКВС, перетворювався на масовий народний опір. Усе це спричинило докорінний перелом у війні на Східному фронті.

Перемоги давалися Червоній армії дорогою ціною. Це зумовлювалося не тільки запеклістю опору з боку фашистів, а й «полководницькою майстерністю» радянських командирів. Виховані в дусі славнозвісних більшовицьких традицій, відповідно до яких життя окремої людини, а тим більше простого солдата, було нічого не варте, чимало маршалів і генералів у своєму кар’єристському шалі (випередити сусіда й першим доповісти про швидке взяття ще однієї фортеці, висоти чи міста) не шкодували солдатських життів. Досі не підраховано, скількох сотень тисяч життів радянських солдатів коштувало «суперництво» маршалів Жукова і Конєва за право першим доповісти Сталіну про взяття Берліна.

З кінця 1941 р. характер війни почав змінюватися. Страшні співвідношення людських і військово-технічних втрат радянської і німецької армій канули в Лету. Наприклад, якщо за перші місяці війни на одного полоненого німця припадало 415 радянських військовополонених, то з 1942 р. це співвідношення наблизилося до одиниці (з 6,3 млн. узятих у полон радянський солдатів 2,5 млн. — здалися в період з 1942 р. по травень 1945 р.; за цей самий час здалися в полон 2,2 млн. німецьких солдатів). Народ заплатив за цю Велику Перемогу страшну ціну — загальні людські втрати Радянського Союзу (10,7 млн. бойових втрат і

12,4 млн. — цивільне населення) у Другій світовій війні становлять майже 40 % від втрат інших країн — учасниць цієї війни (враховуючи і Китай, який втратив загалом 20 млн. людей). Німеччина втратила всього 7 млн. 260 тис. людей (з них 1,76 млн. — цивільне населення).

Радянська влада військових втрат не підраховувала — їй це було невигідно, бо справжні розміри передусім людських утрат переконливо ілюстрували «мудрість і професіоналізм» особисто т. Сталіна та його партійної і військової номенклатури.

Останнім, доволі похмурим і погано проясненим акордом Другої світової війни (який досі замовчують не тільки пострадянські, а й західні історики) було питання про репатріантів. До кінця війни залишилося в живих близько 5 млн. радянських громадян, які опинилися за межами Батьківщини (3 млн. людей — у зоні дії союзників і 2 млн. — у зоні Червоної армії). З них — остарбайтери (близько 3,3 млн. людей з 4,3 млн., відправлених німцями на примусові роботи). Проте вціліло близько 1,7 млн. військовополонених, включаючи тих, хто пішов на військову чи поліцейську службу до противника, і добровільних біженців.

Повернення на Батьківщину репатріантів мало непростий, а часто трагічний характер. Залишилися на Заході близько 500 тис. людей (кожен десятий), багатьох повернули насильно. Союзники, які не бажали псувати відносини з СРСР і пов’язані необхідністю подбати про своїх підданих, які опинилися в зоні дії Червоної армії, часто були змушені поступатися в цьому питанні «Совєтам», розуміючи, що багатьох з насильно повернутих репатріантів розстріляють або вони закінчать своє життя в ГУЛАГу. Загалом же західні союзники намагалися дотримуватися принципу — повертати радянській владі репатріантів, які мають радянське громадянство або вчинили воєнні злочини проти радянської держави або її громадян.

Особливої розмови заслуговує тема «українського рахунку» Другої світової війни. Ні в радянські, ні в пострадянські часи цю тему серйозно, за винятком ідеологічних чвар між прихильниками прорадянської «непереписаної історії» та прихильниками національно-демократичного напрямку, не аналізували. Західноєвропейські історики (принаймні англійські в згаданій раніше книжці «Друга світова війна») визначають втрати цивільного населення України в 7 млн. людей. Якщо сюди додати ще близько 2 млн. бойових втрат (пропорційно до частини населення УРСР у загальній кількості населення СРСР), то виходить страшна цифра воєнних втрат у 9 млн. людей — це близько 20 % усього населення України на той період. Таких жахливих втрат не зазнала жодна з країн — учасниць Другої світової війни.

В Україні не припиняються суперечки політиків та істориків про ставлення до воїнів УПА. Численні «шанувальники червоного прапора» проголошують їх зрадниками Батьківщини й поплічниками нацистів, не рахуючись ані з фактами, ані з