Бухтик з тихого затону [Володимир Рутківський] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (40) »
А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з дороги, що вела вiд станцiї. — Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося. — Не хвилюйся, — заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нiчого. — Добре тобi так казати, — заперечила Оля i раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється. — Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою… — Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, i з її очей покотилися сльози. — Ну, от ще… Чого б це я плакав? — втiшав її Сергiйко. — Все буде гаразд! Ти ось що… теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати. Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторнi копитця i на узлiсся вилетiв збуджений Бухтик. Його веселi очi палали, мов два вогники, шерсть на головi розкошлатилася так, що й рiжок не було видно. — Ура-а! — вигукнув Бухтик, аж виляски пiшли узлiссям. — Отепер ви вже нiкуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. — Зненацька Бухтик замовк i пильно подивився Сергiйковi в очi. — Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогоднi не такий… — Трапилося, — зiтхнув Сергiйко. — Мами нашi кудись подiлися. — Ха! — вигукнув Бухтик. — Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули! — Що? — перепитав Сергiйко. — Ви з Даванею? Та як ви посмiли? Вони ж нашi мами, розумiєш ти чи нi? Бухтик знiтився. — Та я що… Це все Даваня придумав. — А хто його пiдмовив на таке. Хто, як не ти? Бухтик скоса зиркнув на Сергiйка. — Я його не пiдмовляв… Ну, хiба що зовсiм трiшечки. А вiн взяв та й сам пiдмовився. — Немає такого слова — пiдмовився. — А чому немає? — зацiкавлено запитав Бухтик. Сергiйко лише зiтхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годi! То йому конче треба знати, як їхнiй лiкар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповiдай йому, як працює телевiзор, — Бухтик мрiє створити щось подiбне у себе в затонi. А тепер пояснюй, чому немає слова «пiдмовився»… — Бухтику, не крути хвостом… — А я й не кручу, — вiдказав Бухтик i озирнувся на свiй хвiст. — Звiдкiля ти взяв, що вiн крутиться? — То я просто так сказав. У людей так мовиться… — А чому саме так мовиться? А чому не iнакше? — Потiм поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами? — Нiчого такого ми їм не зробили. Лише в лiс заманили та й годi. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слiд — i тодi Даваня знову наверне їх до станцiї. — Навiщо ви це зробили? — Ну як же ти не розумiєш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собi. А ви тут залишитеся. Ви ж хотiли цього, так? — Бухтику, вислухай мене уважно, — почав Сергiйко. — Якщо нашi мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу — я тебе знати не хочу! Бухтик зацiпенiв. Його очi злякано вдивлялися в Сергiйкове обличчя. — Он ти який… — повiльно сказав вiн. — А як же наша дружба? — Та я просто так… — схаменувся Сергiйко. — Зачекай, я не те хотiв сказати! Але Бухтик вже повернувся до нього спиною i щез у лiсi.
Обидвi матерi промокли наскрiзь i тепер тремтiли вiд холоду. — Тiльки б зустрiти людей, — вибиваючи зубами частий дрiб, казала Олина мама. — Хоча б одну людину зустрiти! — Або вийти на iншу дорогу, — пiдтримувала її Сергiйкова мама. — Нехай вона буде найгiршою, лише б вивела кудись! — А туман, здається, почав розходитися, — зауважила через деякий час Олина мама. — Бачите, як посвiтлiшало? — Бачу, — згодилася Сергiйкова мама i раптом вигукнула: — Дивiться — дорога! I вони наввипередки подалися по нiй. Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бiк
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (40) »
Последние комментарии
10 часов 18 минут назад
10 часов 32 минут назад
11 часов 40 минут назад
22 часов 58 минут назад
23 часов 15 минут назад
23 часов 40 минут назад