Очередной безграмотный технологически автор, у которого капитан милиции в XI веке ухитряется воспроизвести револьвер, казнозарядное ружье, патрон, и даже нарезную артиллерию...
Трусливая Европа, которая воевать не умеет etc etc...
Вобщем, стандартный набор российского патриота :)
Интересно другое... Всегда читерство основано на использовании технологий, в свое время разработанных именно этой самой жуткой Европой. Это не смущает? :)
До прочтения данного произведения я относился скептически к подобным жанрам, особенно 18+. Но я был действительно приятно удивлён и две недели не мог оторваться от чтения. Наконец дочитав, решил написать отзыв. Чем больше думаю об этом, тем труднее выбрать точную оценку. Книга мне безумно понравилась, и я без угрызения совести могу сказать, что обязательно её перечитаю в будущем. Однако некоторые моменты испортили общее
подробнее ...
впечатление.
Первые две книги, даже третья, развивались хорошо и не спеша, держа интригу. Но потом что-то случилось: автор как будто пытался закончить как можно скорее, игнорируя многие моменты, что привело к множеству вопросов и недопониманий. Как Аксель выжил? Почему отступил Хондар и что с ним теперь? Как обстоят дела в Империи после победы, ведь один из главных членов Тайной Стражи оказался предателем? Что мешало Сикху сразу избавиться от Акселя, как только тот лишился части души? Что двигало Августом, что такого произошло между им и владыкой Грехов? Второстепенных вопросов у меня ещё больше. Несмотря на крутой сюжет и мир, многое написано словно на скорую руку и слишком скомкано.
Например, в Эльфийском лесу явно были недовольны браком, и однажды даже было покушение на ГГ. Почему попытки не продолжались, ведь Аксель действительно приносил много проблем эльфам, особенно после смерти их бога? Или встреча в нижнем мире с богом демонов, который сказал, что их встреча не последняя. Но в конце Аксель становится смертным и лишается своей силы, и они уже точно не встретятся. Почему были выкинуты Лилиш и Шальда? Если первую убили, то вторая жила в поместье и была действительно полезной, но что с ней по итогу случилось, не ясно.
Короче говоря, слишком много недосказанностей. Многие интересные арки начались, но такое чувство, что автору становилось лень их продолжать до логического конца. Самый яркий пример — бизнес Акселя в лице корабельной верфи. Он встретился в темнице с отцом одного из своих гвардейцев, поговорили о контракте, и на этом всё закончилось. А дальше что?
Теперь к другим вещам, которые подпортили впечатление. Эмоции всех девушек, боевые заклинания, эротика — почему всё это одинаковое? Каждая девушка "прикусывает губу", "мурлыкает". Эти слова повторяются слишком часто. Заклинания тоже разочаровали, они не менялись и застыли на уровне первого года обучения в академии. Аксель ничего не умеет, кроме воздушных стен и чёрных сфер. А про бедняжку Тирру вообще молчу: всё, что она могла — это создавать огненные шары. Где разнообразие? С эротикой всё точно так же. Местами она была в тему и действительно добавляла шарма, но иногда хотелось пропустить эти сцены, потому что они вставлялись в неподходящие моменты и были абсолютно одинаковыми.
Почему Акселя почти всегда окружают только девушки? И большая часть его гвардии — тоже девушки. Спасибо, что хоть Корал был, но его арка тоже не до конца раскрыта. Можно было бы много чего увлекательного с ним сделать, ведь он получился интересным персонажем.
Я мог бы написать ещё много чего, но боюсь, что отзыв выйдет слишком длинным. Единственное, что хочется добавить в конце, это про суккубу Тирру. В начале она была просто прелесть, умная, сильная, ценная единица в отряде. Но под конец она стала беспомощной обузой и вызывала раздражение, ведя себя как ребёнок. В начале за ней такого не наблюдалось, что обидно, ведь как персонаж она мне больше всех нравилась.
В общем, автору есть куда расти и стремиться. Потенциал хороший, и надеюсь, что когда-то будет продолжение этой увлекательной истории, которое расставит все точки над "и".
Чоловічок м'яв у руках бриля, жалібно дивився на господаря: — Я в цім не знаюсь, пане Дідьку. Хіба я коли бабив? А вона вперше родить…
Тієї ж хвилини жінчині пальці поповзли по тілу до високого півкулястого живота. В цьому повільному русі було щось насторожуюче, жахаюче. Обличчя напружилося, тіло виструнчилось, відтак скинулось угору, наче риба у верші, і знову зойк стьобнув по синіх вікнах. «Як вони важко родять, людці…» — Чорт конав од болю, бо дуже близько од нього була ця жінка, якій боліло. Він вчинив помилку, дозволивши погорільцям переступити поріг своєї хати. Хто впустив до хати, той впустив у себе. Хіба він і його хата — не одне й те ж? Але ж навіщо? Невже вони, бідолашні, не знають, що все одно помруть: і ті, що родять, і ті, кого родять?
Молодиця затіпалась у чоловікових руках, аж гойднулись та відступили назад свічки, що на комині. Чорта знову скрутило — ламало, шматувало, ніби він мав ось-ось родити. Приповз до печі, зіп'явсь на коліна. Тієї ж миті свічки погасли, у хаті стало темно й тихо, ніби сам Морок ступив на поріг. Навіть породілля примовкла. Було чути лише, як із стріх крапле дощова вода. Чорт мовив у челюсті декілька слів. За хвилю вікна червоно блиснули, в комиш гупнуло і посеред хати забовваніла постать давньої Дідькової знайомої — Відьми.
— Бабила колись? — прошепотів пересохлими вустами Чорт.
— Бабила, бабила, тільки замолоду, ясновельможний, — заторохтіла Відьма. — Гадкуєш, завжди була така порохнява? Та усеньке село колись…
— Зроби, що треба, — обірвав її мову Дідько, киваючи у бік лежанки. — Лише без балощів…
— Слухаю, ясновельможний.
Знову спалахнули свічки. Помолоділа, добріша з лиця Відьма ступила до породіллі. Чорт забрався у свій куток. Чоловічок, одісланий Відьмою, стовбичив при порозі. Баба поклала на живіт молодиці сухеньку руку. Жінка притихла. Баба засукувала рукави кофтини. Чорт з полегкістю зиркнув у вікно: Місяць уже викотився, висів над млином. Час тютюн молоти. Сьогодні він так і не натішився присмерками. Гості завадили. Швидше б уже родила — і випровадити. Вернути колишній спокій. Хай плодяться, хай ростуть, хапаються за чуби, вмирають. З нього досить цієї хатки край села і сутінків.
Раптом зойк, ще пронизливіший, болючіший, страшніший, ніж усі попередні зойки, гойднув хату. Здавалося, стіни впали, земля дрібно-дрібно задрижала, а самого Чорта вивернули навиворіт. Тупі пили шматували поперек. Відчуваючи, що далі терпіти несила, що він зараз волатиме жахніше, аніж породілля, Чорт звівся на ноги, гукнув нетерпляче: «Сон! Сон! — і, немов підкошений, упав у його рятівні долоні.
І розбудив його теж Сон. Буцімто з Чорта стягли теплого кожуха — стало зимно.
— Рука затерпла, — тихо мовив Сон. — Якась бездонна ніч. Мені вже давно час на спочинок. Але зараз я тебе знову присплю.
— Не треба.
Дідькове тіло спочивало у приємній втомі та легкості, ніби після лютої борні, в якій переміг. У хаті теж було тихо і супокійне. Звільна дихала на лежанці молодиця. Долоня Місяця спочивала на ночвах, підвішених до сволока. Чорт підвівся, ступив ближче. В ночвах, сповите білим ганчір'ям, лежало щось крихітне, з видовженою, схожою на глечик, голівкою, дуже смішне в своїй мализні. Воно навіть дихало тихо, мов свічка.
«І стільки мук заради цього кавалка? Які нерозумні люди…» — хотілося звично подумати Дідькові. Але звично не думалось.
— Тимчасовість, мить, бганка в морі, а теплий, — оскалив зуби. — Парость…
Відтак звів руки над ночвами — грівся. Од крихітного щойно народженого тіла віяло живим і чистим, наче полум'я червоної ружі, теплом. Тепло те, пестячи Дідькові долоні, розливалося по всьому тілу, розтоплюючи віковічну кригу душі: щось нове, незнане, дивовижне лоскотало й тривожило Чорта.
Вийшов надвір. Ніби мимохідь зирнув угору — небо було чисте, а зорі — пишні, наче річні лілеї. До Дідька підпливли запахи молодої кропиви, лободи, неба, води, підпливали запахи молодої кропиви, лободи, уся земля, розбуджена весною, переповнена соками, дрімотна й тиха, як сяєво Місяця. Вперше розхотілося сидіти під сухою вербою й пересвистуватися з вітром. Продерся крізь бузину — в поле, ступив на розімлілу після теплої зливи ріллю. Відчув, як тисячі, мільйони паростків, таких, як там у ночвах, вишпиговуються до світла із земної товщі.
— Скільки їх, і всі прагнуть сонця, — жахнувся Дідько. — І всі чекають, що під ранок хтось його викотить для них.
Колючі мурахи повзали по ногах, а в глибині тіла знову оживав біль.
«Землі теж болить, коли родить, — подумав Чорт. — Навіть уявити ту муку важко. Але ж родить…»
Крізь біль, муку відчував радість землі, що народжувала, радість парості, яка народжувалась, і добра заздрість сповила його серце смутком.
Вернувся до хати. На призьбі, завинений у мішок, ловив дрижаки чоловічок.
— Гаразд, приймаю у комірне, — глухо проказав Чорт, зиркаючи на вербу, що тільки й лишилася суха та мертва цієї весняної ночі. — Жменею молотого тютюну дячитимеш щотижня.
Последние комментарии
5 часов 39 минут назад
8 часов 27 минут назад
1 день 18 часов назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 9 часов назад
2 дней 11 часов назад