Листя землі. Том 2 [Володимир Григорович Дрозд] (fb2) читать постранично, страница - 4

по хатах зброю, і кой-шо, не секрет, до наших рук прилипало. Бабраєшся у скрині чи сундукові бабському, зирк, а тамочки — під сувоєм полотна чи під вузликом із одежиною, на смерть зібраною, — якийсь перстеньок золотий чи сережка зблисне. Як тут собі руки вкоротиш? Людяка є людяка, на якій би службі яна не перебувала. Одна молодичка, із Листвена, і роззіпалася, до самого комісара Дмитра Домонтовича достукалася. Дак знайшли у мене кой-шо, у галіфе зашите… Стружку з мене до кості моєї селянської зняли і з міліції — на викиштель. З міліції вигнали, а в комсомолі я таки зостався. Бо я хоч і молодьон був, а голову на плечах уже тади мав: кой-чим із старшенькими, з командирами дорогими, ділився… Та й не ворог же я — класовий, тади за цим болєй дивилися, за совітську власть був я і руками, і ногами, і усім, чим хочеш. Бо хто я був без совітської власті? Босак був, мужичина репаний, пакулець, а совітська власть людякою мене зробила, з багна пакульського вирвала і на сухіше, тепліше, у город Мрин перенесла. Ну, і відправили мене після того скандалу на господарчу роботу — у театр мринський. Пайки я акторам добував, дрівця там і все інше. І мені, звісно, коло них кой-шо перепадало, не без того, жисть є жисть, як би власті не мінялися, а закон жисті — вічний. Виміняв я за три пайки акторські у виголоднілого героя громадянської войни шкірянку його бойову, ще добренну шкірянку. І картуза шкіряного виміняв у комісарика якогось, зранетого у походах бойових. А галіфе на мені ще міліцейське — жовте, з червоними лампасами. І вже я не «ступтрест», не махорку тобто покурюю, як було у міліції, а покурюю уже папіроски «Сальве»…

І тут у господарстві, над яким я вищими начальниками поставлений був, пригода сталася: столяр дерев'яного спирту нажлуктився, піну пустив та й ґиґнув. А до нас на гастроль столичний театр приїхав, столярної роботи додалося. Біжу я уранні на біржу мринську столяра напитувать, коли бачу: наче ж наша, пакульська, людяка — Кузьма Терпило стоїть на майдані Пролетарської диктатури. Стоїть, яко стовп, і в небо зирить. У сорочці полотняній, шовковицею фарбованій, штани сельські, матня до колін, чоботи, правда, на ньому добрі, ялові, але забрьохані, наче щойно із болота Замглай виборсався.

А довколо нього, на майдані Пролетарської диктатури, жисть нова вирує. Непмани у колясах на дутих шинах до своїх крамниць поспішають. Комісари на машинах, англійських та німецьких, у буржуїв реквізованих, у губернські канцелярії торохкотять. Уповноважені на ленінські десятки нові міняють керенки та катеринки: «Купуйте, купуйте червінці!» Перекупники підторговують сірниками — мільйон за коробку. Папіросники штовхаються у юрмі з лотками цигарок, розсипних і в коробках: «Кому — «Сальве»? Кому — «Жемчужину Криму»? Кому — «Золоте руно?» Я у жисті тогочасній був — як риба у воді. Давалася мені тая жисть у руки, покуль і не згорів у ній — синім вогнем. Ну, а Кузьма — наче й не од світу сього. Стоїть, як пень старий серед лісу молодого, до сонця жадібного. А ми із Семирозумами, так їх по-вуличному, через вигон проживали, я до матки з батьком у Пакуль навідувався і вже чував, що Кузьмі — у голові повредилося, з любові до жонки-покійниці. А тесля йон — золотий був, про сеє теж усі знали.

Проштовхався я ближченько і запитую: «Се-бо ви. дядько Кузьма, чи не ви?» Здригнувся йон, наче тільки-но прокинувся, відповідає глухим голосом: «Наче ж — я…» — «А чого ж ви туточки, серед майдану, стовпом стоїте?» — «Марусину свою виглядаю…» — «Нема, — кажу, — тут вашої Мару сини, у землі давно тітка Марусина, а робота для вас у мене є». Дак йон, покуль артистам увечері виступать, усю роботу плотницьку у театрі поробив. Усе його рук слухалося, не робив, а — співав наче. Я і кажу: «Залишайтеся, дядьку, у нас у театрі, червінцями платитиму і пайок забезпечу». А йон — ні в яку: «У Пакулі мене Марусина моя чекає…» Нагодував я його, посадив у залі, на приставних, щоб виставу подивився, і сам — коло нього. Дивився Кузьма виставу, рота роззявивши, як дитя мале. Наче не актори перед ним на сцені, а жисть справжнецька. А в останній дії — виплив Місяць-повня над сценою, так треба було у виставі тій. Тут Кузьма і затрусився тілом усім: «То — Марусина моя із Місяця на мене дивиться, кличе до себе…» І уже б — на сцену біг, якби я не втримав. Після вистави повів я Кузьму за лаштунки, показав, який то Місяць, яка то Марусина… Обмацав йон обруч дерев'яний, розквецяний фарбами, полотном затягнутий, та як заплаче — натуральними слізьми: «Уся наша жисть земна — тіятри тольки…» Засміявся я, бо не второпав, про що се йон казав тади. Молодьон, зеленяк я був. Аж теперечки виставу жисті своєї, довгої і кривулястої, додивляючись, хоч дещицю слів його утямити можу. Крізь сльози вони були мовлені, бо над долею усього роду людяцького, не тольки над своєю душею плакав син Нестора Семирозума, а сміх мій — дурний був. Та вже мені пізно щось думать і мінять у жисті своїй — зі сцени земної годки кличуть. А якщо тамочки десь, за межею, запитають, як я жисть свою