Кульбабове вино [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 82

пахощі. Згори одне по одному почали спускатися жінки з накрученим на бігуді волоссям, чоловіки в купальних халатах — усі вони навшпиньки підходили до дверей кухні й зазирали всередину, де темряву осявали тільки нерівні спалахи червонястого вогню в розжареній до шкварчання плиті. І там, у тій теплій темряві, близько другої години ночі серед брязкання й дзвону посуду невиразним привиддям снувала бабуся, знов підсліпувато мружачи очі, і руки її самі непомильно знаходили все, що треба, посипали духмяними спеціями вариво, що булькало в каструлях і парувало в казанках, щось хапали, мішали, переливали, і її розшаріле обличчя над тими принадними дивами червоніло у відсвітах вогню, мов у справжньої чаклунки, натхненої магічними чарами.

Тихенько, мовчки домочадці накрили стіл найкращою скатертю, розіклали серветки та мерехтливе столове срібло, а щоб не порушити чарів, засвітили замість електричних ламп свічки.

Повернувшись додому з нічної роботи в друкарні, дідусь аж собі не повірив, коли почув, що в освітленій свічками їдальні проказують застільну молитву.

Ну, а сама їжа? М’ясо було присмачене прянощами, в соусах відчувався гострий дух кері, зелень прикрашали розетки з масла, печиво зблискувало золотистими краплями меду, і все те так вабило око й так просилось до рота, що над столом розглягалося тихе протягле мукання, неначе стадо худоби, вдершись на лужок, допалося до солодкої конюшини. А далі з усіх уст посипалися радісні вигуки: як, мовляв, добре, що простора нічна одіж не спирає нікому живота.

О пів на четверту проти неділі, коли весь дім сповнило тепле відчуття ситості й умиротворення, дідусь відсунув свого стільця й велично махнув рукою. Тоді пішов до бібліотеки й повернувся з величезним томом Шекспіра. Поклав його на дерев’яний таріль і урочисто підніс дружині.

— Бабусю, — сказав він, — прошу тебе, приготуй нам завтра на вечерю цю чудову книгу. Я певен, — та, мабуть, і всі ми, — що завтра ввечері, коли ти подаси її на стіл, вона буде така ж ніжна, соковита, присмажена й м’яка, як груднинка осіннього фазана.

Бабуся взяла книгу обома руками й заплакала з радості.

Вони сиділи за столом аж до світанку: їли то те, то те на десерт, попивали настоянку з диких квітів, що росли на лужку перед будинком, — і тільки тоді, коли прокинулись перші птахи й зажеврів небокрай на сході, всі потяглися нагору, по своїх кімнатах. Дуглас лежав і дослухався, як далеко в кухні холоне плита. А ось пішла спати й бабуся.

«Містере Джонас, — подумки звернувся він до лахмітника, — хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу, атож, таки передав…»

Він заснув і побачив сон.

У тому сні бамкав гонг і всі домочадці з радісними вигуками мчали до їдальні снідати.

* * *

А потім, зненацька, літо скінчилося.

Дуглас уперше збагнув це, коли вони якось ішли вулицею в центрі міста. Нараз Том схопив його за руку і вражено показав на вітрину крамниці дрібного товару. Обидва прикипіли до місця: у вітрині рівними рядами, з моторошною незворушністю красувалися речі із зовсім іншого, такого далекого світу.

— Олівці, Дуг, десять тисяч олівців!

— Ох ти ж чорт!

— Записники, по п’ять центів, по десять центів, зошити, гумки, акварельні фарби, лінійки, компаси… Сто тисяч штук!

— Не дивися. Може, то просто мана.

— Ні, — в розпачі простогнав Том. — То школа. Вже на носі школа! І чого б ото я виставляв такі речі, поки ще не скінчилося літо! Половину канікул зіпсували!

Вони рушили далі і, прийшовши додому, побачили на всохлому, полисілому лужку дідуся — він збирав поодинокі останні кульбаби. Якийсь час хлопці мовчки допомагали йому, а потім Дуглас, схилившись над власною тінню, сказав:

— Томе, коли цей рік отак кінчається, то який буде наступний — кращий чи гірший?

— Не питай мене. — Том дмухнув, наче в дудочку, у стеблину кульбаби. — Не я ж створив цей світ. — Він трохи подумав. — Хоч часом мені здається, ніби таки я. — І смачно плюнув.

— А я щось передчуваю, — мовив Дуглас.

— Що?

— Наступний рік буде ще більший, дні будуть ясніші, а ночі довші й темніші, люди так само вмиратимуть, і так само народжуватимуться нові, і посеред усього того буду я.

— Атож, Дуг, ти і ще мільярди людей, не забувай.

— У такі дні, як оце сьогодні, — тихо промовив Дуглас, — мені здається, що я… що я буду сам-один!

— Як потрібна буде допомога, — сказав Том, — ти тільки гукни.

— Що може вдіяти десятирічний братик?

— Десятирічному братикові на те літо буде вже одинадцять. Щоранку я розмотуватиму світ, наче клубок гумової стрічки в м’ячику для гольфу, а ввечері знову змотуватиму. Попросиш — покажу, як це робиться.

— Дурнуватий.

— Завжди був такий. — Том скосив очі й висунув язика. — І завжди буду.

Дуглас засміявся. Разом з дідусем вони спустилися в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися на полиці, де застиглими потоками, закорковане в пляшки