Альфонс Цiттербаке [Герхард Хольц-Баумерт] (fb2) читать постранично, страница - 56


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

подумавши, сказав я. — Давай праску, несу її.

— Велике спасибі, Альфі, але вже не треба. Завтра переддень Нового року і праску не встигнуть полагодити.

Раптом у мене виникла ідея.

— Заспокойся, мамо. Я полагоджу праску сам. Гаррі, наш піонервожатий, завжди говорить: «Кожен повинен уміти все робити сам».

Мама не дуже довіряла мені. Вона звернулася до тата:

— Послухай, Альфі хоче полагодити праску. Як ти гадаєш, він зуміє?

Певно, тато не дочув, що сказала мама.

— Так, так. Тільки дайте мені нарешті спокій. На п'ять пляшок вина три пляшки шампанського…

Мама дала мені праску, і я зачинився у своїй кімнаті. Викрутив кілька шурупів і здивувався, коли побачив, що там усередині. Досі я мав справу тільки з кубиками та металевим конструктором. У порівнянні з ними праска видалася мені дуже складною. Я покрутив викруткою тут і там. Потім добряче струснув праску і насамкінець зігнув кілька якихось дротинок. Коли все знову позакручував, то лишилося кілька зайвих шурупів, але праска була як праска. Я ввімкнув штепселя в розетку. І зробив це дуже обережно. Ви ж знаєте, з електрикою не жартують. У прасці щось зашипіло. Я зрадів і вже хотів побігти до мами й сказати: «Все гаразд. Було маленьке пошкодження. Уже полагодив».

Не встиг я це продумати, як у прасці знову зашипіло (цього разу дужче), здійнявся голубий димок і почувся гидкий запах паленої гуми. Я миттю вимкнув праску і знову все повідкручував. Усередині трохи почорніло. Цього разу я стільки крутив, сіпав, тис, і гнув, що в прасці все стало нерухоме. Ввімкнув і навіть не зашипіло. Я поклав її — хай полежить півгодини, а сам тим часом почитав. «Може, вона прохолоне, — подумав я, — і сама собою полагодиться». Мама постукала і спитала, як справи.

— Ще трохи, — відповів я. — Хвилинку і сюрприз буде готовий!

Насправді ж я не знав, що робити далі. Хотів уже вийти і сказати, що з мого лагодження нічого не вийшло, коли це раптом згадав про фейєрверки. Вставлю в праску штук три чи чотири, як ракетний заряд, вони нагріють її і можна буде прасувати. Я пожертвував трьома із своїх п'яти фейєрверків — уставив їх у праску. Це було не легко!

— Тепер можна заходити. Ой, як здивує вас, мамо й тату, мій винахід!

Мама недовірливо подивилася на мене.

— Давай плаття, — сказав я. Але мама вирішила перевірити мою роботу на фартусі. Вона хотіла ввімкнути праску, а я сказав:

— Ні, мамо, штепсель і розетка тут не потрібні. Тепер прасуй за методом Альфонса Ціттербаке!

Я запалив сірничок і підніс до праски-ракети. Спочатку праска засвистіла, тоді, мов кінь, вирвалася у мене з рук і з тріском та димом поскакала по фартусі.

— Тривога! — заволав я і сховався під кухонний стіл. Мама кинулася відчиняти вікна, а тато сміливо вскочив на кухню і спробував зупинити збожеволілу праску. Але вона прискала в його руках, наче зла кішка.

Коли дим розвіявся, я обізвався із своєї схованки:

— Було дуже гарно, правда ж? Тільки великуватий заряд. Якби два фейєрверки, тоді вийшло б чудово.

Не знаю чому, але на мене нагримали. Мама сказала, що вона страшенно злякалась. Як же вона злякається завтра, коли буде салют! Тато обпік собі руку і вважає, що я зовсім не розуміюся на техніці. І бригаді він завтра розповість про це, і мені слід бути уважнішим на уроках виробничого навчання…

А мені ж хотілося застосувати сучасну техніку! Електрична праска є у всіх, а праску-ракету має тільки родина Ціттербаке.

Я читав, що всім великим винахідникам спочатку було тяжко, і люди сміялися над ними. Отак і в мене. Та нічого. Коли за своє відкриття одержу Національну премію, тоді вони побачать…

Тато втішив маму:

— Нема лиха без добра. Тепер тобі доведеться одягти червоне плаття — воно мені дуже подобається. Але що це я кажу? Скільки пляшок шампанського треба для крюшону?

Внизу на мене вже чекають Бруно, Ервін і Петер. Треба йти пускати фейєрверки. їх у мене лишилося небагато, але що вдієш: витратив же для важливої справи.


* * *

Вже смеркло, коли хтось гукнув баском:

— Гей! Є хто на «острові любові»?

— Ой, лишенько! — забідкалася пані Цвой. — Чому ж це «любові»?

— Він же так називається, цей острів, і ми не можемо змінити назву, — сказав я, а тоді крикнув:

— Так, тут нас двоє: Альфонс Ціттербаке і пані Цвой!

Пані Цвой занепокоїлась і шепнула мені на вухо:

— Це ж інспектор Шмідтке!

З очерету виринув важкий рибальський човен і пристав до берега.

— О! Пані Цвой? Добрий вечір! О! То з вами ще й приємний хлопчина?

Пані Цвой зовсім зніяковіла і сказала:

— Він мене врятував, коли перекинувся мій човен.

— Браво, хлопче, — похвалив мене інспектор Шмідтке. — А тепер, будь ласка, ваше посвідчення.

— Любий пане Пімідтке, — жалібно сказала пані Цвой. — Я його загубила, коли перекинувся човен.

Та інспектор Шмідтке був невблаганний:

— Це не допоможе. Три марки штрафу.

— У мене ж і грошей нема з собою!

— Тоді я повинен заявити у