Білецькі [Валерій Олександрович Шевчук] (fb2) читать постранично, страница - 2
- Білецькі 1.19 Мб скачать: (fb2) читать: (полностью) - (постранично) - Валерій Олександрович Шевчук
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (50) »
очі.
– Боюся, що опізналася, – сказала Ванда. – Минуло стільки років.
– Яке в мене око, ти знаєш, Вандо, – гордо сказала Марися. – Коли вже я кого взяла на оцей свій апарат, – вона показала на очі, – то він там відбитий навічно.
Тітка Марися часом любила висловлюватися викрутасно; Мирославі стало смішно, але вона тільки всміхнулася тонко. Владек вирішив, що Мирослава всміхнулася до нього, й відповів на ту посмішку своєю, коржиків він уже наївся, і розмова, що точилася, увіч була йому нецікава.
– Якісь дивні речі кажеш, – мовила Ванда. – Гаразд, вона не загинула. Але в неї живі ще родичі, хоч би і я. Окрім того…
– О, родичі! – закотила очі тітка Марися. – В мене також є родичі, але сама знаєш, які в мене з ними стосунки.
– Але ж, Марисю! – вигукнула Ванда. – Чи не відчуваєш, що говориш неподобно. Я ніколи нічим своєї тітки не ображала.
В цей час вогник за склом лампи почав вити чорну нитку кіптяви, Ванда прикрутила гнота, і в кімнаті стало ще сутенніше.
– Вибач, Вандусю, – схаменулася тітка Марися. – Не хотіла тебе образити, але сама знаєш: люди є люди. Ти до людини ставишся добре, а вона до тебе зле.
Ванда сиділа, випроставшись на стільці, очі її погасли й подобали на притьмарене скло.
– Дивно, – сказала вона. – Дивно!
– Нічого дивного, – мовила Марися, покліпуючи. – А може, вона не хоче бути тобі морокою?
– Комусь чужому морокою вона стала, – відказала задумливо Ванда.
– Не знаю, – зацокотіла Марися, – чи треба було мені розповідати про ту твою тітку… Але як почула, що й вона Марцінковська, то відразу мене мов освітило. Думаєш її навідати? – спитала обережненько.
– Звісно, – сказала Ванда. – Виберемо з Мирославою вільний час і підемо. До речі, я давно збиралася на Смолянку. Адже знаєш, на Смолянці похований мій батько.
– Якось призабула, – спитала Марися, – чого його поховали не на Польському цвинтарі, а на Смолянці?
– Його ховали з лікарні, – печально мовила Ванда. – Мене тоді не було в Житомирі, а він так раптово помер.
– Ага, ага, – закивала головою Марися. – Тоді ти поїхала в Київ до свого… Така сердита була на тебе мати, що й не повідомила?
– Ах, Марисю, – сказала різко Ванда, – ти й справді все переплутала. Мати моя померла раніше від батька. Телеграми давати було нікому…
– А та Аполінарія? – вкрадливо спитала Марися. – То ж був її брат.
– Аполінарія телеграми мені не дала, бо не знала моєї адреси. Ми тоді так перебивалися, що я сама не знала своєї адреси.
Мирослава сиділа біля вихолодженої філіжанки з фруктовим чаєм тихенько, як мишка. Світила до матері великими очима, так дивно було їй на серці й цікаво – мати не могла того не помітити.
– Якісь дурні балачки ми завели, – обірвала вона розмову. – Хоч як там було, дякую тобі, Марисю, за вісті. Я й справді була переконана, що тітка не живе, але все може бути…
Отак Мирослава довідалася про існування тітки Аполінарії і, засинаючи після того чаювання, вона дивилась у вікно, в якому стояв місяць, було їй дивно, а може, й трохи моторошно, адже навколо лахмата ніч, і місяць аж тремтить у шибці, а вона така мала й самотня у світі, і це тому, що в світі цьому безліч існує таємниць. Може б, і хотіла дівчинка їх розгадати, але не стає їй для того ані розуму, ані сили. Ось навіть розмова про материну тітку – скільки ще тут незбагненного! Чому дорослі, думала вона, відчуваючи, що мерзне під тонкою ковдрою, облита холодним місячним промінням, так люблять усілякі недомовки, чому так неохоче оповідає їй мати про своє колишнє життя; чому згадувати батькове ім'я в їхньому домі заборонено; навіть тітка Марися, коли згадує про нього, то каже «твій» чи «той, ну, знаєш»? Чому вони живуть так самотньо, навіть гостей не збирають і не святкують ніяких свят; навіть тітка Марися зі своїм Владеком з'явилися в їхньому домі недавно, і коли це сталось уперше, мати аж зовсім з того не зраділа. А коли дівчинка поцікавилася, хто це така, оця тітка Марися – родичка? – Ванда нахмурилася і різко сказала, що ніяка їм тітка Марися не родичка, а колишня її подруга, яка ні сіло ні впало згадала про неї.
– Так говориш, – наївно сказала Мирослава, – начебто не рада, що знайшлася твоя колишня подруга.
– Вона ніде не дівалася, – так само різко мовила Ванда і, повернувшись, пішла на кухню, так і не роз'яснивши Мирославі нічого до пуття.
І от нарешті мати сказала оту вирішальну фразу: «На проводи відвідаємо дідову могилу», і Мирослава аж задихнулася від незнайомого, щемкого почуття, бо їй, у її тихім, одноманітнім житті пообіцяли свято. Свято ж це щось таке, уявляла вона, як дуже й дуже сонячний день. Вона ж любила сонячні дні в усі пори року: узимку із відчуттям хрумкого, сліпущого снігу та з вицвілим небом; весною з густим духом землі, яка пробуджується й починає родити зілля, і з густо-голубим небом; улітку, коли від надміру світла й тепла все повітря тремтить, а небо блакитне; восени із відчуттям тихого смутку, настроєм прив'ядання і з розводненим небом. Зараз була весна, і вона хотіла б, щоб на ті загадкові проводи було багато
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (50) »
Последние комментарии
54 минут 46 секунд назад
3 часов 11 минут назад
17 часов 53 минут назад
17 часов 53 минут назад
23 часов 12 минут назад
1 день 2 часов назад