Осінь патріарха [Ґабріель Ґарсія Маркес на мове] (fb2) читать постранично, страница - 3

приблудні пси гризлися між собою в конференц-залі, - і невідомо було, хто тут що робить у цьому палаці з повідчиняними дверима, де серед неймовірного розгардіяшу годі було розшукати уряд. Господар дому був не лише учасником, але й натхненником та стратегом цього катастрофічного ярмарку, бо тільки-но загорялося світло в його спальні, ще до півнів, як президентська охорона грала зорю, сповіщаючи про початок нового дня сусідню Графську казарму, та подавала сигнал військовій базі Святого Ієроніма, а вже та - портовій фортеці, яка шість разів повторювала його, пробуджуючи спершу місто, а потому й усю країну, поки господар палацу роздумував над своїм переносним пісуаром і, стискаючи долонями скроні, силкувався затамувати дзвін у вухах, що тоді саме почав його турбувати, та дивився на мерехтливі корабельні вогні в неспокійному імлистому, морі, яке за тих славних часів ще було перед його вікном. Він, відтоді, як став володарем палацу, щодня стежив за доїнням корів, особисто відміряв, молоко, яке три президентські фургони розвозили потім у міські казарми, випивав на кухні чашку чорної кави з маніоковим коржем, іще не знаючи, куди його занесе течія нової днини, уважно прислухався до балачок челяді, з якою завжди говорив її ж мовою, цінуючи над усе відверті лестощі цього люду і якнайкраще вгадуючи його душу; близько дев’ятої години неквапно приймав ванну з відвару цілющих трав у гранітному басейні, збудованому в затінку мигдалевих дерев на його особистому патіо, - і тільки по одинадцятій нарешті оговтувався від ранкової тривоги, щоб протистояти ударам життя. Раніше, коли країна була окупована морськими піхотинцями, він зачинявся в канцелярії, щоб вирішувати долю вітчизни разом з командуючим десантними військами, і затверджував усілякі закони та накази відбитком свого великого пальця, бо ж тоді ще був неписьменний, - а коли його покинули наодинці з батьківщиною та владою, він не став псувати собі кров і морочити голову писаниною, а віддавав усі накази сам, усно, встигаючи скрізь і всюди, долаючи верховини влади з невсипущою обачністю, але й з неймовірною для його віку спритністю; переслідуваний юрбою прокажених, сліпих та паралітиків, які навперебій канючили цілющу сіль з його рук, супроводжуваний ученими політиками й нахабними підлабузниками, котрі проголошували його корехідором[1] землетрусів, затемнень, високосних років та інших помилок господа бога, він насилу тягнув через увесь дім свої здоровенні ноги,, достоту як слон по снігу, і на ходу розв’язував державні проблеми й домашні справи - так само просто, як наказував: “зніміть-но звідси ці двері й перевісьте їх он туди”, - і двері знімали, - “ні, перевісьте їх назад”, - і двері перевішували назад, - “хай годинник на вежі б’є дванадцяту годину не о дванадцятій, а о другій, щоб життя здавалося довшим”, - і це мерщій виконували: без вагань виконувалися всі його накази, які він віддавав безперестану, за винятком хіба що мертвого часу сієсти, коли він у сутінках спалень підстерігав наложниць, зненацька накидався на котрусь із них, не роздягаючись і не роздягши жінки, не причинивши дверей, - і тоді в усьому домі чулося бездушне сопіння нетерплячого мужчини, його собаче скавчання, дзенькання золотої остроги, лемент переляканої жінки, яка не могла втішатися на очах у своїх недоношених байстрят: “забирайтеся геть, грайтеся надворі, діти не повинні цього бачити!..” - і неначе тихий ангел пролітав тоді небом вітчизни: змовкали голоси, спинялося життя, цілий світ кам’янів, приклавши палець до вуст, затамувавши подих: “тихіше, генерал уже...”; але ті, хто знав його краще, не вірили в паузу навіть цієї священної миті, бо завжди він ніби роздвоювався: о сьомій вечора його бачили за грою в доміно, і тоді ж можна було побачити, як він підпалює сухі коров’ячі кізяки, аби вигнати москітів із конференц-залу, - отож ніхто не тішив себе ілюзіями, аж доки не гасли останні вогні у вікнах і не лунав гучний брязкіт трьох замків, трьох засувів і трьох защіпок президентської спальні; чути було, як знеможено падає тіло на кам’яну підлогу, а далі - дихання немічної дитини, яке дедалі глибшало з наближенням припливу, коли нічні арфи вітру заглушали сюрчання цикад у його вухах, і безкрайнє розбурхане море спустошувало вулиці древнього міста віце-королів та корсарів, ринучи крізь усі вікна в палац, як тої жахливої серпневої суботи, коли прибій геть обліпив дзеркала черепашками, і віддав конференц-зал на поталу знавіснілим акулам, і пересягнув найвищий рівень доісторичного океану, затопивши всю землю, і простір, і час, - зостався тільки він один: наче утопленик, плив долілиць місячними водами своїх снів - у полотняному мундирі рядового, в крагах, із золотою острогою, підклавши під голову правицю замість подушки. Ця довголітня - аж до його першої смерті - всюдисущість, коли він водночас підіймався нагору і спускався вниз, або ж милувався морем і мучився од згубного кохання, не була ані даром божим, як запевняли підлабузники, ні масовою