Дяк [Марко Вовчок] (fb2) читать постранично, страница - 16

голосів скілька. - «Дуже веселий», - одказує служка. «За кого питав? Що казав?» - «Ніколи тепер, ніколи», - одбивається служка, - а дзвін гуде до вечерні. При дверях нас усі покинули і поспішалися до церкви.

Уступаю я у кімнату велику, гарну. У тій кімнаті і скамієчки під ноги, і кріслечка, і подушечки, і завіси од сонця світу, і дзвоники для прикликання, наче живе тут немощний чоловік - без сил, без моці, - а мені аж в очах заблищало од його рум’янців, веселого, ясного ока. Чорна борода хвилею спада і хвилею лощиться; білими руками тільки у долоні ляскати; ряса чорна, багата, широка, як намет. Він мене питає, пощо я до нього прийшов?

- Та хочу розуму набратись, хочу на люди вийти, хочу до вас поступити.

- Добре, добре, - перебив. - А якого ж ти роду? Де твої бумаги родові?

- Я роду козачого... - Усе тоді йому розказав. Він слухав, поглядав на мене, поглядав на свого служку, посміхався, дивувався.

- Шкода твоя, - каже нарешті. - Ми тебе не можемо прийняти. Ми приймаємо тільки попівських діток - вже підовчених... Ні, ні, тебе прийняти не можна.

- Змилуйтеся, - кажу, - прийміть мене. Чи того, що я козак, то й в Бога не чоловік. Всі ми од Адама!

- Може, Адам козак був, а? - питає він, регоче і втішається.

- Прийміть мене, не губіть! - кажу і благаю. - Я хочу вчитись - прийміть-бо мене.

Він сміється і з мене втішається. А в мене вже в очах темно, в ушах дзвони гудуть, язик не говорить - німіє. Я усе його прошу та благаю.

- Звідки се такий узявся! - каже він. - Чи в вас усі такі там у селі? А піп у вас який? Яка попадя?

Я почав розказувати, який в нас піп і яка попадя.

- Та я його знаю, знаю! - сміється він. - Я знаю вашого попа! Він в семінарії лічити не вмів навіть гроші...

- Тепер вивчився!

- Вивчився! Приход, мабуть, багатий? Оце дурневі-то гриби ростуть у кошику!

- Здається, і розумних Бог не обіжає в вас, - кажу оглядаючись. Зареготав і весело сам округи себе озирнув.

- Що ж, хоч б’є його попадя? - питає.

- Ні, - кажу, - попадя в його смирна.

- Та, може, хоч він її б’є?

- Ні, не чув.

- Оце вже вечірня йде давно, - озвався служка, що, стоячи у кутку при дорозі, слухав і дивився, - спізнитесь...

- Та вже спізнився, - хутче, хутче, давай мені хустку! Он вона, давай мені камилавку - ось вона.

Та й ринувся у двері, як поток.

- А що я? що ж мені? - питаю, підбігаючи за ним. - Візьміть мене хоч служкою...

- Іди в ченці постригайся - ченцем будеш, ха-ха-ха-ха! Ге-ге, не хочеться проміняти світові розкоші на чернечу службу, га?

- Нічого, - кажу, - нічого, можна. І ченці людям їсти рибу помагають!

Він аж за боки взявся - втішався.

- Вечірня одходить, - промовив знов служка.

- Та ні, я ще поспію, поспію, - нагодуй його, - каже киваючи на мене, - він ще мені розкаже багато... Ха-ха-ха-ха-ха! Добре його нагодуй і горілки дай! Ха-ха-ха-ха-ха!.. ^[2]

Тут-то вже, брате мій, життя пішло миле! Тут мені кожна світу стяжка мінялася на ганьбу мою. На мене вже дивилися скоса. Я не мав права вчитись, як другі, я, нікчемний служка, було, собі обманом та зрадою запобігаю яку книжечку і читаю уночі, вкравши в економа свічечку. Потім стали мене лічити за безумного: любила молодь зо мною побалакать, поглядаючись межи себе та моргаючи. А я усе своєю дорогою йшов, я не спинявся... То юродством своїм, то хитрістю я дійшов, що було мені вільно до усіх уходить у кімнату, усякі книжки брати. Такеньки я року вижив - усіх вершки хапаючи, путаючись у чужих мислях, мішаючись у своїх власних... А все ще стремивсь кудись, все ще мені світ мигтів.

У рік той вістка була од Марти... Мені вже здавалося, що я її забувати став, коли й приходить од неї посланець з Тернів, як його теперки бачу: хороший, молодий, веселий парубок, і голосом дзвінким своїм мені каже:

- Переказує вам Марта своє вірнеє слово.

- Яке?

- Іди, - мовляла, - до його і скажи йому, коли схоче він, я до його прийду, - нехай скаже, я сама до його прийду.

А я йому одказую:

- Скажи їй, що нам не одна дорога судилася.

Веселий парубок осмутнів і вийшов од мене тихо.

А я, братіку, по слові своєму, я багато ночей не всипав. Важко було. І скажу вам, не дуже розважають розумні мислі, як коли серце болить.

* * *

Ще й друге мене горе душило: роки йшли та йшли, а я усе служкою, а я усе крадькома - то почитаю, то послухаю. Докучило людей тішить собою, пішов я знов до найбільшого. Пішов я до нього після ночі безсонної, голова була несвіжа, душа вражена, і не знаю вже і сам, нащо я йому багато дечого наговорив... А на другий день мене вигнали. Не скажу, щоб дуже мене сеє зажурило, - вийшовши у поле, вільніш зітхнулося мені, і сказав я собі, що розумна голова повинна вміститься на кожному камінці, який доля