Дяк [Марко Вовчок] (fb2) читать постранично, страница - 17
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
* * *
Годі, кажу собі, годі за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи...
Згадав я тоді і Марту... Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.
VII
Повернувся я знов у свою хату. Нудно, пусто, трудно мені, одинокому і самотньому. Самотність тая часом бува не заласна добрим людям, бо часом не велико-то їм думок догідливих подає, коли голова на плечах свіжа.
Тоді з великого свого нуду почав я по ярмарках блукати, по чужих селах тинятись. Піп на мене гнівався за таке гуляння і за те, що я йому з богомілля просвирку не приніс, а його попадя не хотіла на мене і дивитися.
На одному ярмарку на Петра я стрів макухинського попа; за попом і попадя йшла, за попадею попівни, аж шість, усі тричі рябенькі.
Я попу уклонився - він мене пізнав.
- А що? - пита мене піп.
- Та нічого, - одказую.
Піп задумався. Попадя на мене подивилася пильно. Попівни скупчилися за матір’ю - тільки їх чорні брови мигтіли із-за неї.
- А що діти наші? Чи здорові? Чому не приїхали у ярмарок?.. - пита в мене попадя.
- Не знаю, - кажу, - чому вони се не приїхали - ярмарок славний.
- Тільки усе дорого - правлять за все, як за батька. А ви де се досі пропадали? По що ходили у К.? Де се ви пропадали?
- А хіба мене хто шукав? - питаю.
- Та місце єсть на дяка... Пожалуйте до нас, то й поговоримо, а поки що ходім по ярмарку вкупі. Торг красний. Ходім! Ідіть! - каже на попа і на дочок. Усі за нею пішли.
Попадя усе до мене говорить та й говорить - така стала добра, хоч її до рани приклади, тільки мене одпустила, душу на покаяння, як ми попали між крамниці.
* * *
Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори, і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці... Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались - де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу - у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені... Пусто, глухо - і серце моє похолонуло»...
* * *
Попівни налітали на ті крамниці, як горобці на рясну вишню; попадя усе до дна перевертала, усім перебирала, крамарів Богом лякала і розв’язувала калитку важку з параф’янськими грошима - весільними, хрестинними ї похоронними. А ми з попом за ними услід, говорячи об тім, об сім, а більше ні об чім.
Пізненько вже повернулись додому, і мене попадя за собою привела у кімнату, попросила садитись. Сів я; сів проти мене піп; посідали гюпівни у рядок, як верби на великім шляху. Сидимо. Попадя пішла господарювати, каже, бо Господь гостя налучив приятного.
А приятний гість свої мислі має, дивиться на тих дівчат рум’яних, білих, як з сахару зліплених; дивиться на той двір, де нова комора стоїть, та бачить другеє: другий двір, де тепер по тихому тому двору чужі люди ходять, де чужі люди господарюють, де колись молода і кохана господиня походжала... куди вже дорога заросла і затратилась...
Знов шопадя увійшла. Наймичка за нею унесла вечерю.
- А ви якого краму собі придбали у ярмарку? - пита в мене попадя.
- А ніякого, добродійко, - кажу їй.
- І правда, для кого вам купувати? Ще не жонаті. Да що ж ви досі думаєте?
- Та ще, мабуть, не пора...
- А на дяка хочете стати? Без жінки дяком не будете!
Піп дивиться собі у бороду. Попівни почервоніли усі, як гарячі уголля.
- Та що - кажу, - я проживу собі й так, не дякувавши.
- Проживете! Та як проживете?! Що то за життя нудне без сім’ї, без дружини, та й без совіту, і без помочі! З поміччю й ріки течуть!
- Або течуть, або в землю входять, - кажу їй.
Вона того не слухає, а править своє. Вечеря на столі - просить вечеряти. Посідали вечеряти.
- Наливай гостю наливочки! - каже попадя; піп став мені наливати. Шанування іде собою, а мова собою. В голові в мене забриніло вже, а на серці заскребли такі миші, що, здається, зроду ще так не скребли. Гірка пам’ять вчепилася в мене, як хороба в тіло, в кров, в жили. Я тільки головою мотаю.
- Одречітьєя ви од всякої недоброї думки, - говорить попадя. - Оженіться! Добре буде! Спокійно буде! Гарно буде!
Я хотів би і сам оджахнути останню пам’ятку по булому, остатню тугу по тому, що буде. Я глянув пильніш на чорнобрових попівен: чи нема такої, щоб мої мислі поняла собою? Усі, бачу, вони хороші, і одна в вічі мені дивиться. А тут попадя над ухом моїм усе верещить: «Пора люба, та пора мила, та спокій». Годі мутиться мені, справді! Прихилюся хоч до кохання, аби одпочити.
- А що, - кажу, - се ви так говорите, наче вже маєте
Последние комментарии
20 часов 23 минут назад
20 часов 41 минут назад
20 часов 50 минут назад
20 часов 52 минут назад
20 часов 54 минут назад
21 часов 12 минут назад