Дяк [Марко Вовчок] (fb2) читать постранично, страница - 17

* * *

Годі, кажу собі, годі за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи...

Згадав я тоді і Марту... Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.

VII

Повернувся я знов у свою хату. Нудно, пусто, трудно мені, одинокому і самотньому. Самотність тая часом бува не заласна добрим людям, бо часом не велико-то їм думок догідливих подає, коли голова на плечах свіжа.

Тоді з великого свого нуду почав я по ярмарках блукати, по чужих селах тинятись. Піп на мене гнівався за таке гуляння і за те, що я йому з богомілля просвирку не приніс, а його попадя не хотіла на мене і дивитися.

На одному ярмарку на Петра я стрів макухинського попа; за попом і попадя йшла, за попадею попівни, аж шість, усі тричі рябенькі.

Я попу уклонився - він мене пізнав.

- А що? - пита мене піп.

- Та нічого, - одказую.

Піп задумався. Попадя на мене подивилася пильно. Попівни скупчилися за матір’ю - тільки їх чорні брови мигтіли із-за неї.

- А що діти наші? Чи здорові? Чому не приїхали у ярмарок?.. - пита в мене попадя.

- Не знаю, - кажу, - чому вони се не приїхали - ярмарок славний.

- Тільки усе дорого - правлять за все, як за батька. А ви де се досі пропадали? По що ходили у К.? Де се ви пропадали?

- А хіба мене хто шукав? - питаю.

- Та місце єсть на дяка... Пожалуйте до нас, то й поговоримо, а поки що ходім по ярмарку вкупі. Торг красний. Ходім! Ідіть! - каже на попа і на дочок. Усі за нею пішли.

Попадя усе до мене говорить та й говорить - така стала добра, хоч її до рани приклади, тільки мене одпустила, душу на покаяння, як ми попали між крамниці.

* * *

Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори, і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці... Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались - де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу - у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені... Пусто, глухо - і серце моє похолонуло»...

* * *

Попівни налітали на ті крамниці, як горобці на рясну вишню; попадя усе до дна перевертала, усім перебирала, крамарів Богом лякала і розв’язувала калитку важку з параф’янськими грошима - весільними, хрестинними ї похоронними. А ми з попом за ними услід, говорячи об тім, об сім, а більше ні об чім.

Пізненько вже повернулись додому, і мене попадя за собою привела у кімнату, попросила садитись. Сів я; сів проти мене піп; посідали гюпівни у рядок, як верби на великім шляху. Сидимо. Попадя пішла господарювати, каже, бо Господь гостя налучив приятного.

А приятний гість свої мислі має, дивиться на тих дівчат рум’яних, білих, як з сахару зліплених; дивиться на той двір, де нова комора стоїть, та бачить другеє: другий двір, де тепер по тихому тому двору чужі люди ходять, де чужі люди господарюють, де колись молода і кохана господиня походжала... куди вже дорога заросла і затратилась...

Знов шопадя увійшла. Наймичка за нею унесла вечерю.

- А ви якого краму собі придбали у ярмарку? - пита в мене попадя.

- А ніякого, добродійко, - кажу їй.

- І правда, для кого вам купувати? Ще не жонаті. Да що ж ви досі думаєте?

- Та ще, мабуть, не пора...

- А на дяка хочете стати? Без жінки дяком не будете!

Піп дивиться собі у бороду. Попівни почервоніли усі, як гарячі уголля.

- Та що - кажу, - я проживу собі й так, не дякувавши.

- Проживете! Та як проживете?! Що то за життя нудне без сім’ї, без дружини, та й без совіту, і без помочі! З поміччю й ріки течуть!

- Або течуть, або в землю входять, - кажу їй.

Вона того не слухає, а править своє. Вечеря на столі - просить вечеряти. Посідали вечеряти.

- Наливай гостю наливочки! - каже попадя; піп став мені наливати. Шанування іде собою, а мова собою. В голові в мене забриніло вже, а на серці заскребли такі миші, що, здається, зроду ще так не скребли. Гірка пам’ять вчепилася в мене, як хороба в тіло, в кров, в жили. Я тільки головою мотаю.

- Одречітьєя ви од всякої недоброї думки, - говорить попадя. - Оженіться! Добре буде! Спокійно буде! Гарно буде!

Я хотів би і сам оджахнути останню пам’ятку по булому, остатню тугу по тому, що буде. Я глянув пильніш на чорнобрових попівен: чи нема такої, щоб мої мислі поняла собою? Усі, бачу, вони хороші, і одна в вічі мені дивиться. А тут попадя над ухом моїм усе верещить: «Пора люба, та пора мила, та спокій». Годі мутиться мені, справді! Прихилюся хоч до кохання, аби одпочити.

- А що, - кажу, - се ви так говорите, наче вже маєте