Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
мене, що проблем не буде. «Ви тільки мусите винайняти, орендувати нормального піджака, ондечки там, у гардеробі». (В оригіналі, читачу, він казав «rent», але я зараз, описуючи це, просто не знаходжу відповідника. Не можу ж я написати «узяти піджака напрокат», бо я його не катав, не качав і не прокочував.)
Отож, я переходжу до гардероба, в якому літня жінка, змірявши мене своїм пильним поглядом, виносить із задньої кімнатки не вельми старого піджака кольору зеленого пляшкового скла, з накладними кишенями. Я приміряю — як на мене шитий. Хоча я дуже худий і фігуру маю відверто нестандартну. Джинсівку свою я здаю цій пані, а також сплачую п’ять євро за оренду піджака. Все. Назад дороги немає. Клямка захряснулася. Гроші витрачені. Тепер треба йти і грати.
А краватка виявилась непотрібною — я ще спеціально перепитав гардеробну пані, і вона підтвердила: можна й так. Навіть верхнього ґудзика на сорочці не попросила застебнути.
В наступній залі молода й відносно приваблива дівчина сидить за комп’ютером. Вона приязно всміхається і просить мене пред’явити хоч би якесь посвідчення особи з фотографією. Звісно ж, я простягаю свого закордонного паспорта, оскільки жодних інших документів у цю поїздку не брав. Дівчина розгортає тризубу ксиву, дивиться на фото і набирає моє прізвище на клавіатурі. В цьому наскрізь вільному й демократичному світі пред’явити документи вимагають украй рідко. Але в ту мить я уявляю собі: а раптом тут, в цьому казино, вже побував який-небудь шулер з прізвищем Irvanets. І що тоді? Скандал, не інакше.
На щастя, однофамільці мої цього казино раніше не відвідували, тож дівчина видруковує на принтері квиточка для мене, за якого я плачу іще два з половиною євро. Хоча вже перевалило за північ і формально настало двадцять п’яте червня, я з приємністю зауважую на шматочку картону потрібну й важливу для мене дату: 24.06.2004.
Нарешті переді мною відчиняються останні двері, і я потрапляю до гральної зали. Тут тихо й затишно. Столів для рулетки багато, але гра йде лише на трьох. Окремо віддалеки є ще й комп’ютерна рулетка, за якою гравці не стоять, а сидять, кожен перед своїм монітором, і роблять ставки, клацаючи мишкою. В суміжній залі розташовані кілька столів для блек-джеку: гравці там теж сидять, а перед ними круп’є віялом розкидає карти. Трійка-сімка-дама, трійка-сімка-туз. Час від часу, коли у гравців закінчуються фішки, вони жбурляють на зелене сукно столу сто- чи п’ятдесяти-єврові банкноти.
В закуточку зали з рулетковими столами зауважую індуса у фіолетовому тюрбані. Але він не грає. Поклавши на коліно записничка, він фіксує в ньому номери, які випадають на трьох діючих столах. Мабуть, намагається відслідкувати закономірність. Над кожним зі столів висить електронне табло, котре висвічує не тільки число, яке випало, але й суму виграшів: на число, на ряд, на колір. Самі табло чорні, й цифри на них червоні — кольористика пекельна, все, як і має бути в казино.
У цей самий час Фйодор Міхайловіч, запхавши руки до кишень, походжає поміж діючими столами, спідлоба пильно до всього придивляючись. Чи не в парі з індусом діє класик? Та мені зараз ніколи над цим розмірковувати, я мушу купити собі фішок. Найдешевша, жовтенька, коштує п’ять євро. Оскільки спеціально заготована для гри п’ятдесятка вже розміняна (5 євро за піджак і 2,50 за вступ), я виймаю з кишені двадцятку й купую чотири жовтенькі кружальця. Тепер — уперед, грати, грати й вигравати!..
Я сміливо підходжу до першого столу і ставлю свою фішку на 6. Зосереджуюсь, напружуюсь. «Ставки зроблено!» — оголошує круп’є вже тоді, як колесо крутиться, і декотрим гравцям видається, що саме зараз, ось у цю мить, вони збагнули, на яке число закотиться кулька. Круп’є своєю лопаточкою спокійно, але владно відсуває убік їхні фішки. Випадає, звичайно ж, не 6. Втім, було б наївно так ото сподіватися виграти з першого ж разу.
Я вже зовсім зібрався перейти за інший стіл, та чомусь вирішив зачекати й поспостерігати за наступною грою. І на моєму «першому» столі в наступній грі таки випало 6! Це що, знак? Ще не можу з певністю сказати.
Я переходжу до наступного столу і кладу жовтеньке кружальце на 24. Інших цифр я сьогодні не визнаю. Колесо починає крутитися, і випадає, звичайно ж, інакше число. Але в наступній грі на цьому самому столі (а я стою й спостерігаю) випадає 24! Схоже, це таки знак. І що він, цей знак, означає? Єдине: не поспішай.
Тому за третім столом я спершу пропускаю одну гру, просто дивлюся, як люди роблять ставки. З протилежного боку столу Фйодор Міхайловіч щось запитує у круп’є, і той відповідає «найн». А переді мною, просто біля краю столу, в інвалідному возику сидить жінка років шістдесяти з виразними таїтянськими рисами обличчя — широкий ніс, виразні очі. Оливкова шкіра. Вона палить сигарету за сигаретою і грає гру за грою.
В наступній грі я хотів поставити знову на 6. Уже й фішку наготував, і руку простягнув. Коли раптом, згадавши сьогоднішню дату, я виразно уявив собі всі ці числа на письмі:
Последние комментарии
1 день 6 часов назад
1 день 6 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 9 часов назад
1 день 9 часов назад