Еристика: мистецтво полеміки: Навч. посіб. [Ірина Вікторівна Хоменко] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

які практично неможливо було дати відповідь: як би людина не відповідала, все одно вона опинялася у пастці. Наприклад, софіст запитує: «Чи перестав ти бити свого батька?» Співрозмовник відповідає: «Так». Отже, виходить, що він бив батька, а зараз перестав. Співрозмовник відповідає: «Ні». Отже, він бив, б'є і буде бити батька у майбутньому.

Такі й подібні до них приклади отримали назву софізмів. Цей термін дійшов до наших часів. Тільки зараз «софізмом» називають логічні помилки, яких людина припускається в своїх міркуваннях навмисно з метою введення в оману співрозмовника, обґрунтування неправдивого твердження в процесі суперечки.

Окрім Сократа і софістів за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель (384-322 рр. до н. є.). Його праці «Топіка» і «Про софістичні спростування», що увійшли до «Органону», є першими спробами систематично викласти основні засади теорії та практики суперечок.

Аристотель чітко розрізняв три види суперечок: діалектичну, софістичну й еристичну. Найвищим видом спору він вважав діалектичну суперечку, мета якої полягає в досягненні істини. Метою софістичної суперечки, за Аристотелем, є позірна мудрість, а метою еристичної суперечки - перемога. Два останні види суперечок Аристотель не визнавав і всіляко засуджував.

Діалектика у творах Стагиріта завжди оцінювалася досить високо. Він писав про те, що вона може бути корисною і для тренування, і для усних бесід, і для філософських знань. Еристика ж, за Аристотелем, переслідує лише одну мету - перемогти у спорі нечесними засобами. Еристик ставиться до діалектика так, як людина, що робить неправильні креслення, ставиться до геометра. «Насправді вона хибно міркує, виходячи з тих самих начал, що і діалектик, а той, хто робить неправильні креслення, - що й геометр» .

Еристика відрізняється від софістики, але тільки за метою. Якщо мета еристів - перемога у суперечці, то мета софістів - застосування позірної мудрості заради слави у погоні за наживою. У зв'язку з цим софістику Аристотель називав «мистецтвом наживи за допомогою позірної мудрості». І еристи, і софісти застосовують однакові доводи, але з різними цілями. «Один і той же довід буде софістичним і еристичними, але не для одного й того ж: еристичний - заради перемоги, софістичний - заради позірної мудрості», - пише він.

Аристотель переконливо виступав проти як софістичних, так і еристичних суперечок. Він ґрунтовно дослідив можливі прийоми маніпулювання людьми у подібних спорах і спробував розробити тактичні прийоми протистояння хитрощам, що застосовуються в таких комунікативних процесах. Його твір «Про софістичні спростування» в основному присвячений розгляду саме цих питань.

У середні віки техніка суперечок була ще більше вдосконалена. У рамках патристики, теологічної схоластики, апологетики розроблялися різноманітні прийоми аргументації та критики, впроваджувалися нові стратегії та тактики проведення суперечок. Основою середньовічної діалектики була логіка Аристотеля.

За часів Відродження мистецтво суперечки отримало новий поштовх до розвитку. Трактати італійських гуманістів Лоренцо Валли (1407-1457), Леонарде Бруні, Рудольфа Агріколи (1443-1483), гуманістична сатира Еразма Роттердамського (1469-1536), політичні аргументи Нікколо Макіавеллі (1469-1527) стали новим внеском у теорію та практику мистецтва суперечки та аргументації.

Слід зазначити, що з розвитком мистецтва спору після Аристотеля чіткої різниці між діалектикою, еристикою та софістикою вже не проводилося.

Так, наприклад, у трактаті видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804) «Логіка» знаходимо таку цитату: «У минулі часи діалектика вивчалася дуже старанно. Мистецтво це під видимістю істини виставляло хибні основоположення і намагалося у відповідності до них висловлювати примарні твердження про речі. У греків діалектиками були адвокати і оратори, які могли схиляти народ до того, чого хотіли, бо його можна було переконати в примарній видимості. Таким чином, діалектика тоді була мистецтвом видимості. У логіці також вона довго висвітлювалася під назвою «мистецтво суперечки»... Нічого не може бути більш негідним для філософа, як культивування такого мистецтва».

Хоча Кант і не визнавав таку діалектику (яка увібрала в себе і еристику, і софістику), він все-таки дійшов висновку, що цю науку можна переробити. Тоді б логіка, на його думку, мала дві частини: аналітику, яка б визначала формальні критерії істини, і діалектику, яка б містила ознаки та правила, завдяки яким можна було б дізнатися, що те чи інше не відповідає формальним критеріям істини, хоча і здається погодженим з ними. Така діалектика була б корисною для людини як чистилище розсудку.

Не бачив особливої різниці між еристикою, софістикою та діалектикою і Артур Шопенгауер (1788-1860), автор книги «Еристика або мистецтво сперечатися». Він взагалі спочатку хотів назвати свою роботу «Діалектика».

Шопенгауер, як і Кант,