В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
впоралася з вечерею, бувши в доброму гуморі, хоч вечеря була несмачною. Хліб виявився черствим, яйця — недовареними, зате, чарівним велінням долі, їй дозволили вечеряти в компанії Майка і Зухвалої Сел. Вони сиділи поряд, одне ліворуч, інше праворуч, і Елен бурчала тільки тоді, як Емілі кидала їм шматки хліба, намащеного маслом.
Зухвала Сел уміла настільки кумедно ставати на задні лапки, передніми хапаючи хліб, а Майк так делікатно, чи не людським дотиком, умів торкати ногу Емілі, коли та зволікала з частуванням! Емілі любила їх обох, однак Зухвала Сел таки була улюбленицею. То була гарна сіробока кішка з великими чорними очима. Пухкенька пестуха! Натомість Майк завжди був худим. Гори їдла, що він споживав, не могли здолати його сухоребрості. Емілі любила його, та їй ніколи не спадало на думку погладити його чи поплескати по боках, і саме тому, що був худий-худющий. А проте вирізнявся певною красою породи, яка не залишала Емілі байдужою. То був сірий, з білим, кіт, де-не-де зовсім білий, з гладенькою шерстю, видовженою мордочкою, довгими вухами і яскраво-зеленими очима; а за вдачею — небезпечний забіяка, що вмить приборкував чужих котів! Навіть кидався на великих псів, женучи їх геть без жодного милосердя.
Емілі любила своїх котиків до нестями. Вона виховала їх самотужки, як заявляла з гордістю. А отримала їх у подарунок від учителя недільної школи, тоді вони були ще малесенькими кошенятами.
— Живий подарунок є особливо милим, — зізналася Емілі Елен, — і з плином часу стає дедалі милішим.
Однак її вельми засмучувала бездітність цієї котячої пари.
— Не розумію, чому Зухвала Сел досі не має кошенят, — скаржилася вона Елен. — Скільки я знаю, в котів зазвичай так багато кошенят, аж вони самі не відають, що робити зі своїм потомством.
Після вечері Емілі повернулася до вітальні. Тато спав. Це дуже втішило її, адже батько вже другу добу спав погано. Попри те, що відчула деяке розчарування, оскільки «поважної розмови» вочевидь сьогодні не буде. Саме такі «поважні» розмови з батьком завжди справляли їй чималу насолоду. Але ради нема — тепер найкраще піти на прогулянку, чудову прогулянку самотою, в сутінках, що пахли весною. Вона ж бо так давно не гуляла!
— Надінь капелюшка й дивись — повертайся додому, як тільки почнеться дощ, — напучувала Елен. — Тобі не можна мокнути під дощем, до того ж на холоді, як-от іншим вертухам у твоєму віці.
— Чому це не можна?! — вигукнула Емілі з обуренням. Чому її позбавляють привілею «мокнути під дощем на холоді», якщо інші діти мокнуть собі безкарно? Так не годиться!
Елен не відповідає — бурчить і бурчить. Емілі своєю чергою бурмоче собі під ніс для власного задоволення: «Ти ж бо нудна, стара буркотуха без клепки в голові!» Іде по сходах нагору, аби видобути з шафи капелюшок і плащ. Піднімається мляво, неохоче, бо страх як любить ганяти з вільною головою. Зрештою, натягає вицвілого капелюшка на смолисто-чорні коси й приязно всміхається до свого віддзеркалення в люстрі. Посмішка народжується в кутиках її губ і помалу розливається по цілому личку — ніжна, м’яка, прегарна, як думає незрідка Дуглас Стар. Це посмішка її покійної матері, сповнена невимовного чару, який схопив його за серце і з першого погляду прикував до Джульєтти Муррей. І це начебто єдина фізична ознака, успадкована Емілі від матері. Щодо інших рис, гадає батько, то вона успадкувала їх від родини Старів: великі золотаво-сірі очі, мовби отінені довгими віями й чорними бровами, високе біле чоло (може, занадто високе, щоб називатися гарним), ніжний овал блідого обличчя, тонкі нервові губи й маленькі вуха, що засвідчують її належність до роду Добрих Чарівниць.
— Вирушаю на прогулянку з Велителькою Вітрів, моя люба, — сповіщає Емілі. — Воліла б і тебе з собою взяти. Чи ти переступала коли-небудь межі цього покою? Сумніваюсь. Цим вечором Велителька Вітрів виходить у поля. Вона висока на зріст, оповита імлою, огорнена прозорими шовковими сірої барви шатами; її крила, неначе в кажана, але крізь них просвічує навколишній світ; очі блискучі, мов зорі, — вони променіють крізь довге розпущене волосся. Вона вміє літати, але нині рушить зі мною в поля. Це моя нерозлучна подруга. Велителька Вітрів! Ми познайомилися, коли мені виповнилося шість років. Ми давні, дуже давні подруги, але не такі давні, як ми з тобою, маленька Емілі-у-Свічаді. Ми ж бо приятельки з давніх-давен, еге ж?
Емілі-перед-Свічадом шле рукою поцілунок Емілі-у-Свічаді й зникає.
Велителька Вітрів чекає на неї за дверима, чекає, колихаючи траву, що росте перед вікном з вітальні, гойдаючи розлоге віття Адама і Єви, шепочучи кущам на вухо щось вельми таємниче, торсаючи Зарозумілу Смереку.
Емілі так давно не вирушала на прогулянку, що нині просто шаліє з радості. Зима видалася бурхливою, нападало так багато снігу, що вийти з домівки — зась. А квітень був дощовитий і вітряний. Тож цим травневим вечором вона почувалася, ніби в’язень, випущений на волю. Куди ж податися? Чи в сторону
Последние комментарии
5 часов 16 минут назад
5 часов 30 минут назад
6 часов 38 минут назад
17 часов 56 минут назад
18 часов 14 минут назад
18 часов 38 минут назад