Володар Перснів: Повернення короля [Джон Роналд Руел Толкін] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

твого [6] супутника ми бачимо вперше. Хто він? Карлик з півночі? Ми в цю скрутну годину не можемо приймати чужинців, хіба що досвідчених вояків, на чию відвагу та вірність можна покластиея„.

- Я можу поручитися за нього перед Денетором, - сказав Гандальф. - А щодо мужності, то її зростом не вимірюють. Мій супутник зазнав більше битв та випробувань, ніж ти, Інгольде, хоч ти й удвічі вищий за нього. Ми прибули до вас прямо з лігвиська Сарумана, щоб сповістити про перемогу над зрадником; мій супутник дуже втомлений, інакше я розбудив би його і познайомив вас. Звати його Перегрїном, це справжній чоловік великої сміливості.

- Чоловік? - із сумнівом перепитав Інгольд, решта почала сміятися.

- Ніякий я не «чоловік», - вигукнув Пін, забувши про сон. - Нічого подібного! Я не чоловік і не воїн, я - гобіт, хоча мені й доводилось битися, коли не було іншого ви-ходуі

- Не всякий із славетних воїнів міг би відрекомендуватися краще!1 - схвально відгукнувся Інгольд. - А що таке «гобіт»?

- Напіврослик, - відповів Гандальф. (Гондорці збентежено перезирнулися.) - Ні, не той. Це його друг та родич.

- А також його товариш у поході, - додав Пін. - З нами був ще Боромир* він врятував мене у снігових заметах, а потім загинув, захищаючи нас від орків.

- Помовч! - перервав його Гандальф. - Цю сумну новину щонайперше належить повідомити батькові.

- Ми вже тут самі здогадуємося, - відповів Інгольд. - Були знаки… Ну, якщо це так, рушайте не зволікаючи. Намісник Мінас-Тіріту, звичайно, захоче побачити того* хто несе останнє вітання від сина,, хай буде він людиною чи…

- Гобітом, - підказав Пін. - Навряд чи я зможу багато зробити для вашого володаря, але все, що мені пщ силу, зроблю на пам’ять про Боромира„.

- Щаети вамї - сказав Інгольд. Воїни розступилися, Тінебор пройшов крізь вузьку браму.

- Підтримай Денетора доброю порадою в чає, тяжкий для нього і для всіх нас, Мітрандіре! - попросив Інгольд [7] навздогін. - На жаль, ти знову прийшов вісником горя та лиха…

- Я приходжу, коли потрібен. А якщо хочеш поради, то послухай: ви пізно взялися лагодити Пеленорські мури. Проти сили, яка насувається, кращий захист - хоробрість та надія. Я везу не лише погані новини. Відкладіть молоти, час гострити мечі!

- Ми закінчимо до вечора, залишилася остання ділянка, найбезпечніша, на шляху до союзного Рохану. Чи не знаєш, що там відбувається? Чи прийдуть роханці на допомогу?

- Повинні прийти, але вони вже витримали не одну битву вдома, у вашому тилу. Отже, зараз цей шлях, як і всі інші, вже не веде до мирного краю. Будьте уважні! Якби не Гандальф, старий віщун, ви нині чекали б з Аноріену не роханську кінноту, а ворожу рать. Все ще може статися. Прощавайте і пам’ятайте: пильність - головне!

Раммас-Ехор, Захисний Мур, був побудований чималими зусиллями, коли на Ітіліен лягла ворожа тінь. Мур тягнувся більше ніж на десять ліг, оточуючи рівнину Пе-леннору. Родючі, виплекані землі пологими терасами спускалися до заплави Андуїну. На північному заході відстань між стіною та Головною брамою столиці дорівнювала чотирьом лігам; тут вона була особливо високою та надійною і пролягала по стрімких урвищах понад вузькою при-річною долиною. Шлях від бродів та мостів Осгіліату, що був прокладений на високому насипі, брукованому камінням, перетинав стіну попід брамою з барбаканом. На пів-деному заході мур підходив найближче до міста лише на одну лігу. Там Андуїн, огинаючи плавною дугою кручі Емін-Арнену, в південному Ітіліені, круто повертав на захід, а стіна нависала прямо над берегом, де знаходились причали гавані Харлонд, куди приставали для розвантаження кораблі з пониззя, з південних провінцій. Затишні хутори були оточені полями, садами, за господами розташувались стодоли, клуні, кошари для овець та корівники; багато чистих малих річок збігало по долині до Андуїну. Одначе тут мешкала лише невеличка частина землеробів та пастухів Гондору. Окрім населення семи округів столиці, гон-дорці мешкали також у підгірних долинах Лоссарнаху та далі на південь у краї п’яти швидких річок Лебенніну. Між горами та Морем мешкали колись нащадки забутого народу, [8] що жив там ще за часів Чорної Навали, до появи королів; тепер це плем’я злилося з гондорцями, успадкувавши від своїх пращурів тільки смагляву шкіру та маленький зріст. Найвіддаленішим підлеглим краєм, Белфалатом, володів Імраель, нащадок славнозвісного роду; в його країні не були рідкістю люди з очима сіро-зеленими, кольору Моря.

Гандальф їхав мовчки; Пін крутився, роздивляючись навкруги. Туман ходив густими клубами, але небо яснішало, і ліворуч було добре видно розрив у пасмі гір - широку долину, утворену великою рікою, зерно розбрату та поле багатьох битв, Там, де кінчались Білі Гори, Еред-Німрас, Пін побачив, як йому й обіцяв чарівник, темну піраміду гори Міндоллуїн. Фіолетові тіні лежали у глибоких зморшках, а на бескиді, висунутому