Долина совісті [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать постранично, страница - 5

Тієї ж миті задеренчав телефон.

— Тебе, — мовила мама.

— Дімка?

— Ні. Якась дівчинка…

З неприємним передчуттям Влад узяв із її рук важку слухавку.

— Привіт, — сказав знайомий напружений голос, — це Марфа Чисторій… Як ти почуваєшся?

— Добре, — відповів Влад. — У мене ангіна.

— Що, правда? — голос чомусь посумнішав. — А коли ти прийдеш до школи?

— Ще не швидко, — збрехав Влад.

— Так?! — голос просто задзвенів од напруги. Владові привиділося, як чистенька Марфа сидить, прив’язана до стільця, і під дулом пістолета ставить йому дурні запитання. — Ти що, серйозно хворий?

— Кажу ж — ангіна…

— Може, тобі уроки занести?

Владові стало смішно. Закохалася вона, чи що? Чисторій?!

— Не треба, — заперечив жорстко. — Вибач, мені не можна багато розмовляти.

І поклав слухавку.

* * *

Марфиним дзвінком він переймався години півтори — до самісінької темряви. Навіть настрій поліпшився — уявив собі, що слава його таки існує, що вона розповзлася по класі й по школі, й щоранку дівчиська чекають його біля входу — а раптом сьогодні прийде?! Що в очах однокласників він не побите щеня, а людина, котра повстала проти Зозулі, відчайдух, який не побоявся вийти сам-на-сам проти всієї цієї зграї…

О восьмій вечора раптом подзвонили ще. Інша однокласниця, Дана Стасів, цікавилася станом його здоров’я.

«Вони що, змовилися?» — майже весело думав Влад, повторюючи мало не дослівно все сказане раніше Марфі Чисторій.

Мама покінчила зі справами й сіла грати з Владом у шахи. Як не дивно, але цього разу він не отримував від гри майже ніякого задоволення — все думав, і думки його помалу сповзали на з’ясування, хто вродливіший — Марфа чи Дана, і в кого більші очі, та й…

— Твій хід, — укотре нагадала мама. — Ти граєш, чи ні? Я так не буду…

Цієї миті телефон зателенькав знову.

— Владе? Це ти? Як почуваєшся?

Здається, він майже не здивувався.

Вони телефонували одна по одній — дівчатка з його класу, і ті, з ким він товаришував, і ті, з ким ніколи й справи не мав, і ті, хто таємно зітхав за ним, і ті, хто не пропускав нагоду бовкнути про нього гидоту. Вони дзвонили, щоб довідатися про його самопочуття, і майже в усіх — Влад звернув увагу — були перелякані, іноді на межі сліз голоси.

Він розлютився. Знущаються? Дівки? За наказом Зозулі? Але ж половина з них ніколи Зозулі не прислуговувала, та й узагалі…

Потім потелефонував Ждан. Довго вибачався за клопіт, пропонував збігати за ліками, чи принести уроки, або ще що-небудь, мед, наприклад, є хороший…

Тож усе-таки слава? Визнання?!

Влад стримано подякував Ждану за турботу й, поскаржившись на біль у горлі, скоріше обірвав розмову. Щось у Ждановому голосі… щось покірне, нудотне… заважало йому як слід насолодитися власним тріумфом.

Заледве розпрощавшись із Жданом, він передзвонив Дімкові:

— Привіт… Слухай, що там таке? У школі?

— Нічого, — здивовано відгукнувся Дімка. — Просто напрочуд тихо, навіть оці шакали не посміхаються…

Влад завагався: розповідати про дзвінки дівчат, чи ні?

— Скільки можна висіти на телефоні? — запитала мама.

— Вибач, — швидко перепросив Влад. — Мене тут од телефону женуть… Ну, бувай.

І поклав слухавку.

Мама тим часом пішла на кухню, і шахи самі собою відпали. Влад улігся з книгою, але через хвилину телефон заволав знову.

— Палій? Вітаннячко. За тобою тут усі так з…

Голос у Лінки Рибалко був веселий-превеселий, целулоїдно-радісний, як у ляльки.

— Йди геть, — утомлено рубонув Влад і кинув трубку.

— Ти що?! — обурилася мама, яка саме повернулася до кімнати. — Дівчинці? Таким тоном?!

— Це Лінка Рибалко, — процідив крізь зуби Влад. І відразу знову задзвонив телефон. Влада пересмикнуло.

— Візьми! — попросив він маму й укрився з головою.

— Так, — дивувалася мама за тонкими стінками його темного барлогу. — Ні… Ще кілька днів він пробуде вдома… А хто його запитує? Ліна? Ах, Ліна…

Влад затулив вуха.

Усе. Це розіграш. Це дурне Зозулине інсценування. Вони його вже й удома дістали, не могли три дні зачекати… І Ждан із ними! Хоча чого тут дивуватися… Але — Марфа?! Із Зозулею?! Маячня. Може, справді — маячня?

І Дімка ж! Дімка б не збрехав. Дімка не міг нічого не помітити, він же не сліпий…

О пів на десяту довелося відключити телефон.

— А чому ти так дивуєшся? — збентежено запитувала мама. — За мого часу було нормою, щоб однокласники цікавилися здоров’ям… Дзвонили, бувало, і кільканадцять разів на день…

— Всі? — саркастично перепитав Влад.

— Не всі, — спокійно відповідала мама. — Але ж і тобі не всі поспіль телефонували, правда?

Влад задумався. Йому передзвонили майже всі дівчатка з класу… З хлопців тільки Ждан, якщо не брати до уваги ще й Дімку.

— Отже, ти маєш успіх у дівчаток, — незворушно гнула своєї мама. — Як на мене, це радше добре, ніж погано, адже зазвичай дівчаткам подобаються старші хлопці…

— Вони