Де зерно, там і полова [Марко Лукич Кропивницький] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

спа­ти­му аж до провід!

Харитон. О! А до шин­ку?

Денис. Чорт­ма за що, в ки­ше­нях ані дзенькне!

Харитон. А набір?

Денис. Наб­рав­ся, бра­ту­хо, по самісінькі ву­ха!

Пилип. Ніби не знай­дуться такі, що по­час­ту­ють?

Денис. Ну й чо­го ти чіпляєшся, чо­го лізеш в вічі, як та слок­ва? Ав­жеж, що знай­дуться ще пу­тящі, не всі такі скни­пи, як ти!

Пилип. У ме­не дур­нич­ку ха­ва з'їла.

Денис. Во­на вже й те­бе туж-туж стріска!

Пилип. А стріска! Що ступінь, то вже ближч до до­мо­ви­ни.

Денис. Ко­ли б ду­мав про до­мо­ви­ну, не скла­дав би кар­бо­ванці в скриньку!

Пилип. Жи­вий про жи­ве міркує!..

Харитон. Ну й діжда­ли­ся ж теп­ла! Надів сьогодні гед­зе­ти­ка, дум­ка ши­ба­ла: змерз­ну! - аж во­но і в гед­зе­ти­ку па­рить.

Кирило. Га? То ще кров в тобі воює; а як мені, то ось і в ко­жусі хо­лод­но.

Харитон. Ну й зи­ма ж бу­ла!

Пилип. Су­туж­на!

Денис. Бу­ло б, мов­ляв, ще су­тужніш, та вже й ніку­ди!

Харитон. І дов­га! Та­ких зим дов­гих, ли­бонь, ще й не бу­ло?

Денис. Бу­ла б ще довш, та вже й ніку­ди!

Пилип. А тобі що? Ні во­ли­ка, ні корівки!.. Що ти, за па­шею бідкав­ся, чи як?

Денис. Не до те­бе п'ють!

Пилип. Не ста­ло топ­ли­ва, ти ха­ту об­дер?

Денис. Об­дер свою, а не твою!

Кирило. Далі зи­ми ще довші бу­дуть: пе­ред кінцем світу геть усе пе­реп­лу­тається…

Денис. Ли­бонь, во­но до то­го вже і йдеться. Ма­буть, і хов­рах геть по­ви­мер­зав? Торішню вес­ну мої хлоп­ча­ки та­ки на­ло­ви­ли їх, аж на оди­над­цять кар­бо­ванців; а цю вес­ну, ма­буть, чорт ма­ти­ме й то­го за­робітку?

Пилип. А чорт ма­ти­ме! Бо те­пе­ра до во­лості, пи­сар мені ка­зав, прий­шла ста­тис­ти­ка, що земст­во не пла­тити­ме вже за хов­рахів…

Денис. Об­ду­рюй ко­го іншо­го!

Харитон. Чи й справді? Не пла­та­ти­ме вже?

Пилип. На­пи­са­но, щоб кож­но­го наділу по скількох там хов­рахів ло­ви­ли та прис­тав­ля­ли до во­лості…

Харитон. Гм, шут­ки!..

Денис. От чорт не ви­дав! Ач, які митці? Чор­та з два я їх ло­ви­ти­му за спа­сибі!..

Пилип. При­му­сять!

Денис. Ме­не? Ов­ва!

Кирило. Чи ло­ви­ти­муть, чи не ло­ви­ти­муть, а ях за­хо­че гос­подь по­ка­ра­ти, то відкіля те й ли­хо ви­ри­не: і хов­рах, і куз­ка, і ге­монська му­ха, і вся­ка не­чисть!..

Пилип. А зви­чай­но…

Харитон. А так, так… Все від гос­по­да ми­ло­серд­но­го!

Кирило. Ад­же роз­ка­зу­вав який­сь чо­ловік, що десь-то та хтось-то усіх хов­рахів по­ви­пи­вав на своїм наділі; а сусіда йо­го, ка­же, навіть і кух­ля во­ди не зба­вив: на бо­жу во­лю здав­ся. Що ж, на­решті, вчи­ни­ло­ся?

Харитон. Ма­буть, у то­го, що ви­ли­вав, геть хов­рах хліб ви­бив?

Кирило. До цу­роч­ки, до­щен­ту!.. А в то­го, що не зачіпав їх, хоч би тобі стеб­ли­ну зніве­чи­ли!

Денис. Он як!

Пилип. А бу­ва, бу­ва!..

Кирило. Все від гос­по­да ми­ло­серд­но­го!

Харитон. Ну, скажіть, на ми­лость бо­жу, що во­но за прич­та, що вчо­ра зовсім бу­ло на­су­пи­ло­ся ва дощ, дум­ка ши­ба­ла: ось-ось поллє, ось-ось ушк­ва­ре!.. От­же тільки пог­риміло та поб­лис­ка­ло…

Кирило. Га? Во­но вже так що­ра­зу коїти­меться, що пог­ри­мить, поб­лис­ка, ча­сом трош­ки поб­риз­ка та й розійдеться.

Роман (спер­шу нас­лу­хав, далі підхо­дить ближ­че). Че­рез що ж то во­но, діду, так коїти­меться?

Кирило. Га? Че­рез що? По­ка­зав би я їм, та не­си­ла вже моя… А розп­ло­ди­ло­ся їх до про­пасті!..

Харитон. Отак і я до­га­ду­вав­ся, отак самісінько!.. Це ви, діду, про відьом ка­же­те?

Кирило. Їзди­ли ко­лись во­ни на мені, та вже ж і я ни­ми їздив, ого, ще й як їздив! Як ся­ду, бу­ло, на неї, та за­мор­даю, та як поч­ну хва­идою маніжи­ти, аж ми­ло з неї клуб­ка­ми ко­титься!..

Роман. Цеб­то у сні вам так вба­ча­ло­ся?

Кирило. Га? У сні? Стри­вай, да­дуться во­ни ко­ли-не­будь тобі взна­ки!

Денис. Ро­ман ми­тець кож­но­му ба­ки за­би­ва­ти!


ЯВА 5

Ті ж і Сви­рид.

Свирид. Про віщо чу­ру­куєте?

Пи­лип. Зви­чай­но, про те, що, мов­ляв, щод­ня те­бе му­ля…

Харитон. О, му­ля, аж дош­ку­ля!

Денис. Бу­ло б ще дош­кульніш, та вже й ніку­ди!

Харитон. Дід Ки­ри­ло ка­жуть, що відьми розп­ло­ди­ли­ся, а Ро­ман глу­зує!

Денис. Ска­за­но: ба­гач та ще й гра­мотій!

Роман. То дід глу­зу­ють над ва­ми, а я навсп­равж­ки ка­жу, що ті відьми дідові сни­ли­ся.

Кирило. Га? Сни­ли­ся?.. Як тільки до­чи­та­ли­ся до хрес­та, я луп очи­ма: стоїть ма­ца­пу­ра попліч ме­не і шкіриться!.. Відкіля це ти, ду­маю, вискіпа­ла­ся? Ще й з дійни­цею на го­лові! Стоїть і звіриться на ме­не… Я їй тиць ду­лю навідлі, ота­кеч­ки - о! На тобі, ка­жу, хвос­та­та про­яво! Щез­ла!.. Зирк уп­ра­во­руч, аж і дру­га!..

Харитон. Сторія!

Роман. Це ви, діду, задріма­ли та до то­го ще пос­ти­ли­ся троє день…

Кирило. Батькові своєму