Сон [Михайло Михайлович Коцюбинський] (fb2) читать постранично, страница - 12


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

спо­чат­ку вiн був iнак­ший, але не мож­на ж зрос­ти­ти квiт­ку на без­вод­но­му грун­тi. Во­на зiв'яне. Вiн ро­зу­мiє, без про­зи труд­но про­жи­ти. Не­хай бу­де на­вер­ху пi­на, але пiд нею му­сить в ке­ли­ху гра­ти чис­те ви­но, i той, хто ллє у нього без­пе­рес­тан­ку во­ду, поз­ба­вить сма­ку ви­но.

За вiк­на­ми би­лась осiн­ня не­го­да, а в ха­тi, душ­нiй i дим­нiй, що од­на тiльки жи­ла се­ред сон­но­го царст­ва ди­тя­чих лi­жок, йшов бiй нев­до­во­ле­них душ.

Вони на­га­да­ли один од­но­му най­мен­шу ви­ну, грi­хи про­ти ду­ха свя­то­го, до­ко­ря­ли за бай­ду­жiсть, свою са­мот­нiсть, зди­чiн­ня в бо­ло­тi жит­тя.

- Ти об­рос­ла бу­ден­ним, на­че ко­рою! - кри­чав Ан­тiн.

- А ти був вдо­ма тiльки сто­лов­ни­ком!..

Їм бу­ло душ­но. Ан­тiн роз­щiб­нув­ся. Розт­рi­па­ний весь, вiн но­сив­ся по ха­тi, на­че хтiв ро­зiпх­ну­ти пле­чи­ма стi­ни тiс­ної кiм­на­ти, i дов­ге во­лос­ся гна­лось за ним у тiй бi­га­ни­нi.

Марта роз­чер­во­нi­лась, уп­рi­ла, об­ти­ра­ла хус­тин­кою шию i бли­ща­ла очи­ма.

- Ти… ти, як Цiр­цея, хо­тi­ла б обер­ну­ти ме­не в сви­ню.

- Iди цi­луй­ся з ким хо­чеш… ме­нi бай­ду­же! Во­ни пос­ва­ри­лись.


***

Тепер мiж ни­ми час­то бу­ла нез­го­да. Ди­кi, прист­рас­нi свар­ки, як зли­ва, роз­сi­ка­ли їхнє жит­тя, до­сi та­ке спо­кiй­не, од­но­ма­нiт­не, "щас­ли­ве", як ще не­дав­но ду­ма­ла Мар­та. Але до­во­лi щоб про­шу­мi­ла бу­ря, її сер­це, оми­те сльоза­ми, цвi­ло й мо­ло­дi­ло. Яка во­на бу­ла щас­ли­ва, ко­ли мiж дво­ма свар­ка­ми, хоч на хви­ли­ну, їй вда­ва­лось знай­ти спiльну з Ан­то­ном мо­ву!

Марта рев­ну­ва­ла Ан­то­на. Упер­то, за­таєнно, сильно, до всiх i всього. До стрiч­них жi­нок, до при­ро­ди, до ве­чо­рiв, ко­ди вiн за­ми­кав­ся у своїй ха­тi, до йо­го ду­мок i мрiй. їй хо­тi­лось ма­ти йо­го тiльки для се­бе, не­по­дiльно, цiл­ком. Во­на не бу­ла пев­на у ньому. Якась не­без­пе­ка вiч­но три­ма­ла її в три­во­зi, ро­би­ла тро­хи чу­жою для чо­ло­вi­ка. Те­пер Ан­тiн не ба­чив що­ран­ку го­лих жiн­чи­них нiг, не чув скуч­них i про­заїчних снiв, не при­би­рав по всiх ха­тах спiд­ниць. Щось мо­ло­де, давнє, дi­во­че про­ки­ну­лось в Мар­тi, який­сь фер­мент: вiн ни­щив спо­кiй, ще не­дав­но та­кий ба­жа­ний. Але у тiм, що во­на чу­ла пот­ре­бу знов здо­бу­ва­ти дав­но здо­бу­те на влас­нiсть, таїлась но­ва при­на­да, вiд­гук її вес­ни. Во­на не зна­ла, чи на­дов­го їй ста­не си­ли, чи од­шум­лять ко­ли бу­рi, але те­пер вже час­тi­ше чер­во­нi­ли за їх сто­лом тро­ян­ди…


Травень 1911, Чернiгiв