Вход в систему

Что такое OpenID?

Последние комментарии

Новое на форуме

подробнее

Последние записи в блогах

подробнее

Впечатления

чтун про Видум: Падение (Фэнтези: прочее)

Очень! очень приличная "боярка"! Прочёл все семь книг "запоем". Не уступает качеством сюжета ни Демченко Антону, ни Плотников Сергею, ни Ильину Владимиру. Lena Stol - респект за "открытие" талантливого автора!!!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Влад и мир про Калинин: Блаженный. Князь казачий! (Попаданцы)

Написано на уровне детсада. Великий перерожденец и врун. По мановению руки сотня людей поднимается в воздух, а может и тысячи. В кучу собран казачий уклад вольных и реестровых казаков, княжества и рабы. 16 летний князь командует атаманами казачьего войска. Отпускает за откуп врагов, убивших его родителей. ГГ у меня вызывает чувство гадливости. Автор с ГГ развлекает нас текстами казачьих песен. Одновременно обвиняя казаков

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Михаил Самороков про Владимиров: Сармат (Боевая фантастика)

Говно.
Косноязычно, неграмотно, примитивно.
Перед прочтением сжечь

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Khan77 про Павел: Ага, вот я тут (Попаданцы)

Добавить на полку

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Влад и мир про Ангелов: Эсминцы и коса смерти. Том 1 (Альтернативная история)

Мне не понравился стиль написания - сухой и насквозь казённый. Не люблю книги канцеляристов.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

Мій ізмарагд [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично, страница - 8

- Мій ізмарагд (а.с. Класика української літератури -40) 303 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Іван Якович Франко

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

цар там ца­рить.
Він ме­та її мрій, осо­ло­да очей,
Над усіх ми­лий їй ге­не­рал Пто­ле­мей.
Хоч не лю­бить її і хо­лод­ний, як лід,
Вона ра­да свій вік дать за сам йо­го вид.
"Вічно жить мо­лодій, а без нього? О ні!
Краще він хай жи­ве, дасть безс­мер­тя й мені!
Ну ж, по­мо­же сей плід йо­го сер­це здо­буть!
А як ні, то мені кра­ще в світі не буть".
Птолемея знай­шла, і да­ла йо­му плід,
І ска­за­ла, який в нім ле­жить за­повіт.
А як ніч надійшла, во­на ти­хо пішла,
Олександру в ви­но тру­ти-зілля вли­ла.

7

Занедужав ко­роль, важ­ко стог­не, кри­чить,
А Рок­са­на при нім не ри­дає, мов­чить.
Головами хи­та­ють старі лікарі,
І три­во­га, як ніч, за­ляг­ла у дворі.
По всім краю йде вість, на­че змо­ра та сон,
І су­мує весь край, і ри­да Вавілон.
Ось у стро­ях, біли­лах, рум'янах ціла,
В Олек­сандрів покій кур­ти­за­на ввійшла.
"Вічно жий, ца­рю мій, на потіху для всіх!
Ось від ме­не тобі чу­додійний горіх!
Се бо­гині є дар. Як з'їси те зер­но,
Вічно жить тобі дасть вічно юним во­но".
Спалахнув Олек­сан­дер: "Не­щас­на, дри­жи!
Від ко­го маєш плід сей? По правді ска­жи!"
Та дівча не дри­жить, не спус­кає очей:
"Мені дав йо­го твій ге­не­рал Пто­ле­мей".

8

Олександер у бо­лях жорс­то­ких ле­жав
І в руці своїй плід чу­додійний дер­жав.
"Вічно жить і лю­бить! День за днем! День від дня
А жит­тя - то бор­ня! А лю­бов - то брех­ня!
Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!
Не для нас, о бо­ги­не, твій бо­жеський дар!
Хоч над світом я цар, та над сер­цем не цар.
Міліони лю­дей мо­жу вбить, по­гу­бить,
Та чи зму­шу ко­го ме­не вірно лю­бить?
Вічно жить! О бо­ги­не, се жар­ти, се сміх!
Вічне щас­тя чи дасть сей чу­дов­ний горіх?
А без щас­тя, без віри й лю­бові внутрі
Вічно жить - се горіть вік у вік на кострі!
Ні, бо­ги­не! Візьми свій да­ру­нок на­зад!
Я в нірва­ну во­лю, чи в Олімп, чи у ад!"

9

Серед бо­лю в пос­телі підво­диться цар,
І по­бож­но цілує чу­дов­ний той дар,
І в тріску­чий огонь із па­ху­чих полін
Чудодійний горіх бист­ро ки­дає він.
І зда­лось, що вже біль не так лю­то па­лив,
Мовби в збу­ре­ну кров охо­ло­ди на­лив.
Прояснів йо­го ум, сер­це збу­лось хи­мер,
А в опівніч са­му Олек­сан­дер умер.

ПО СЕ­ЛАХ

НА ПІДГІР'Ї СЕ­ЛА НЕ­ВЕ­СЕЛІ

На Підгір'ї се­ла не­ве­селі
Простяглися до­лом-до­ли­на­ми,
Мов край шля­ху на твердій пос­телі
Сплять старці, обвішані тор­ба­ми.
Понад річку вер­би го­ло­ваті
Довгі віти в во­ду по­хи­ля­ють;
Журавель поск­ри­пує при хаті,
Босі діти по дво­ру гу­ля­ють.
З-поміж верб, та груш, та яво­ри­ни
Чорні стріхи гли­па­ють, наг­нув­шись,
Мохом вкриті, кор­ча­ми ка­ли­ни,
Мов на вітер ті сичі, на­дув­шись.
Похилились сме­ре­кові стіни,
Там і сям стемпльовані дрюч­ка­ми,
Мов каліки, ждуть собі заміни,
Щоб спо­чить роз­би­ти­ми кістка­ми.
Сліповаті та тісні вікон­ця
В ста­росвітських за­су­вах ще хо­дять.
Чи ля­ка­ються яс­но­го сон­ця
Ті, що вік свій в тих ха­тах про­во­дять?
Не ви­да­ти ко­ми­на на хаті;
Вранці дим всю ха­ту за­пов­няє,
З стріхи бу­ха, в'ється по за­гаті,
Хапле очі, сльози ви­тис­кає.
В хаті піч тро­хи не в півкімна­ти
З запічком і припічком із гли­ни,
Вічно теп­ла - то жо­лу­док ха­ти,
Величезний, як живіт ди­ти­ни.
Хліб і стра­ва - тут най­стар­ша спра­ва,
Ціль всіх зма­гань, за­мислів, тур­бо­ти,
Мов ро­дивсь сей люд лиш