Живцем поховані [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 17


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

са­ра­на вкри­ла зем­лю суспіль, не­на­че рої бджіл суспіль обсіли по­ле так, що й землі не знать. В до­ли­нах по Рас­та­виці та Росі ніби то­нуть в сад­ках та вер­бах здо­рові се­ла, ніби по­то­ну­ли в срібній імлі на самісіньке дно. А там да­ле­ко, да­ле­ко на гор­бах, на го­рах за Рос­сю мріють ду­бові ліси та пе­реліски, мріють білі церк­ви, панські фольвар­ки та то­ки в то­по­лях.

Срібна імла за­ли­ває усей виг­ляд од краю до краю. Сон­це го­рить на небі срібним світом. Сму­ги гре­чок бли­щать на сонці, не­на­че лис­ню­чий ат­лас, аж в очі ріжуть. Са­ме ма­ре­во над по­ля­ми ста­ло біле, срібне, дри­жа­ло білим сяєвом, не­на­че си­пав­ся й дри­жав білий по­рох. Да­лекі ліси, то­полі, то­ки, білі церк­ви на го­рах, об­литі білим ма­ре­вом, ніби розп­ли­ва­лись в не­оме­жо­ва­них, в не­яс­них лініях та обвідках, ніби й во­ни во­ру­ши­лись попід во­руш­ли­вим ма­ре­вом, як во­ру­шаться під те­ку­чою во­дою в річці на дні во­дяні рос­ли­ни, ла­тат­тя та ку­ширі, прий­ма­ли фан­тас­тичні фор­ми міра­жу й бу­ли більше схожі на міраж, ніж на дійсні ліси, церк­ви та то­полі.

Яка розкіш! Який со­лод­кий за­паш­ний польовий дух од житів та гре­чок! Ти­хо, ти­хо, ні най­мен­шо­го по­ди­ху вітру. І не­бо й зем­ля ніби ку­ня­ли, за­таїлись й очамріли од кра­си та тиші, сподіва­ючись чо­гось страш­но­го в на­турі. Я за­ми­лу­вав­ся тією оригінальною кар­ти­ною, схо­жою на ма­ну. Знов зли­ну­ла радість на моє сер­це ве­се­лою ластівкою. От і рідний край, пиш­ний, в срібно­му сяєві, як міраж.

Але жи­вий свідок ве­ли­кої істо­рич­ної неп­рав­ди обер­нув­ся й за­го­во­рив до ме­не. Я вло­вив блиск йо­го очей, по­чув йо­го го­лос. Йо­го дзвінкий го­лос ніби збу­див ме­не. Я ніби про­ки­нув­ся й опам'ятав­ся… І мені знов ста­ло чо­гось жаль. В со­лод­ко­му повітрі ніби ста­ло тхну­ти гірким ду­хом по­ли­ню. У мертвій тиші мені по­ча­ли вчу­ва­тись сумні по­хо­ронні пісні на по­хо­роні жив­цем по­хо­ва­них лю­дей. І милі мрійні кар­ти­ни рідно­го краю вже ме­не не зве­се­ля­ли. Знов за­во­ру­ши­лись сумні дум­ки й поп­лив­ли од­на за дру­гою, як осіннє лис­тя по воді. І я нез­чув­ся, як ніби по­ба­чив цього жи­во­го свідка людської крив­ди не з ба­то­гом в ру­ках на коз­лах, а в ху­дож­ницькій ака­демії з пенз­лем у руці попліч з йо­го зем­ля­ком Со­шен­ком, по­ба­чив йо­го як освіче­но­го на­укою просвітни­ка цього тем­но­го за­кут­ка Ук­раїни, з пал­ким сло­вом на­уки й прав­ди в ус­тах… От я в дум­ках ве­ду йо­го че­рез шко­ли, пе­ре­бу­ваю з ним усю течію йо­го просвітнього роз­вит­ку, спов­нюю йо­го ро­зум ви­со­ки­ми втям­ка­ми доб­ра й прав­ди, ви­со­ки­ми іде­ями, уяв­ляю собі йо­го суспільським діячем на Ук­раїні… хоч я знаю доб­ре, що і він, і де­сят­ки й сотні ти­сяч та­ких, як він, на Ук­раїні вже дав­но жив­цем по­хо­вані, за­ки­дані зем­лею ру­кою маг­натів; знаю, що ті, котрі за­ко­па­ли їх в си­ру зем­лю, не до­по­мо­жуть їм вий­ти на світ бо­жий, що до­рогі вловчі пси давніх маг­натів вис­мок­та­ли з їх кров до ос­танньої краплі, як з тих волів, заріза­них на по­жи­вок псярні.

І в ме­не сер­це за­ни­ло се­ред чу­до­вих виг­лядів рідно­го краю. А моє спо­чу­ван­ня та щи­ре спо­боління з не­пе­ре­мож­ною си­лою ли­ну­ли до то­го ве­се­ло­го, щи­ро­серд­но­го чо­ловіка, жив­цем по­хо­ва­но­го здир­ли­ви­ми, за­жер­ли­ви­ми та не­доб­ро­серд­ни­ми людьми.

1898 р.


Мені здається, що сум­ний ви­па­док си­лу­ва­но­го одніман­ня землі в дрібних біло­церківських пра­вос­лав­них ук­раїнських дво­рян тра­пив­ся не тільки на Біло­церківщині, а прак­ти­ку­вав­ся скрізь на пра­во­бе­режній Ук­раїні й Білій Русі за ча­су па­ну­ван­ня на Ук­раїні польсько­го ко­ро­ля й польських дідичів, навіть не маг­натів. Цього (1915) ро­ку най­няв­ся за двор­ни­ка в то­му дворі, де моє жит­ло, чо­ловік з се­ла То­машівки Київ. губ. Сквирсько­го повіту Дмит­ро Лепський. Я пи­таю в йо­го, чи він крес­тя­нин, чи, мо­же, шлях­тич. Він роз­ка­зав мені, що йо­го дід Андрій Лепський мав своє по­ле й не був пан­щан­ним. Але місце­вий тодішній пан дідич Хаєцький узяв у нього до­ку­мен­ти на йо­го по­ле, щоб пе­ресвідчиться в йо­го праві на зем­лю, та й не вер­нув йо­му; все ка­зав, що до­ку­мен­ти десь за­гу­би­лись, а потім велів йо­му од­роб­лять пан­щи­ну за ту йо­го ж та­ки зем­лю й за­пи­сав йо­го з дітьми в пан­щанні лю­де. Пев­но так во­но ро­би­ло­ся за па­ну­ван­ня Польщі скрізь на Ук­раїні та Білій Русі, а з при­чи­ни та­ких злов­житків тодішніх польських панів з'яви­лось ба­гацько без­зе­мельних «чин­шо­виків», котрі після виз­во­лен­ня пан­щан­них бу­ли за­пи­сані вже в «крес­тя­ни». Дмит­ро Лепський - ще один жи­вий свідок си­лу­ва­но­го одніман­ня землі й зни­щен­ня до­ку­ментів на по­ля дрібних дав­нix на­ших дідичів.