Князь Єремія Вишневецький [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 5

- Славний па­рос­ток слав­но­го де­ре­ва! Па­рос­ток до­му Ге­ди­ми­но­во­го та Ягел­ло­но­во­го, - ска­зав па­тер Вінцентій до мо­ло­до­го Єремії, оки­нув­ши гост­ри­ми очи­ма Єремію од ніг до го­ло­ви.

І па­тер Вінцентій об­няв мо­ло­до­го Єремію і щільно й га­ря­че й з при­тис­ком цмок­нув йо­го в обидві що­ки і в чо­ло.

Єремії не спо­до­ба­лись ті поцілун­ки. Він не лю­бив пес­тощів ще гірше, ніж уся­ко­го на­путіння та до­корів. Як па­тер роз­няв свої гладкі та га­рячі ру­ки, Єремія од­вер­нув го­ло­ву набік, не­на­че бо­яв­ся, щоб ті про­тивні ру­ки не лап­ну­ли йо­го й не об­хо­пи­ли йо­го пле­чей вдру­ге.

Ректор поп­ро­сив кня­зя Кос­тян­ти­на сісти ко­ло сто­ла й сам сів; потім, по­ка­зав­ши ру­кою на стілець, що сто­яв од­далік ко­ло ка­на­пи за сто­лом, звелів Єремії там сісти.

- Славний рід ва­шої яс­но­вельмож­ності, кня­зю Кос­тян­ти­не, на всю Ук­раїну й Польщу! Давні пред­ки ва­шої яс­но­вельмож­ності бу­ли кня­зя­ми ли­товськи­ми, - ска­зав па­тер.

- І руськи­ми, - до­дав князь Кос­тян­тин з при­тис­ком, бо він ще га­разд не спо­ля­чивсь.

- Яко опікун кня­жа­ти Єремії про­си­мо ва­шу пре­ве­лебність прий­ня­ти Єремію до ко­легії отців єзуїтів. Йо­го вчи­ли сту­ден­ти й навіть про­фе­со­ри на­шої Київської ко­легії, і я сподіва­юсь, що він ма­ти­ме спро­можність далі вчи­тись у вашій ко­легії, бо ла­ти­ну знає вже доб­ре.

- Вірю, вірю, і ми з ве­ли­кою охо­тою прий­ме­мо мо­ло­до­го кня­зя в на­шу ко­легію, - ска­зав рек­тор, і йо­го пог­ляд, швид­кий, як блис­кав­ка, впав на Єремію й не­на­че про­ни­зав йо­го наскрізь.

Патер зир­кав на кня­жа жадібни­ми очи­ма, не­на­че кіт на клітку, де тріпа­ла крильця­ми пташ­ка.

- Ми, яс­но­вельмож­ний кня­зю, з до­ро­гою ду­шею прий­ме­мо до своєї ко­легії цей слав­ний па­рос­ток слав­но­го ро­ду, кот­рий так ба­га­то прис­лу­жив­ся нашій до­рогій вітчизні. Я ду­же ра­дий, ду­же ра­дий! Ми не вва­жаємо на віру на­ших ви­хо­ванців і прий­маємо до се­бе уся­ко­вих, якої б віри во­ни не бу­ли. Про це нам бай­ду­же!

- Хоч я сам те­пер ка­то­лик, але кня­ги­ня, ма­ти кня­жа­ти, ба­жа­ла по­ми­ра­ючи, щоб цей на­ща­док слав­них предків зос­тав­ся в бла­го­чес­тивій вірі, - обізвав­ся твер­дим го­ло­сом князь Кос­тян­тин.

- Борони бо­же, щоб ми ко­го си­лу­ва­ли прис­та­ва­ти до свя­то­го римсько­го костьолу або си­лу­ва­ли од­вер­та­тись од сво­го на­ро­ду. В нас тільки на­уки і на­уки. Ми вчи­мо, а не си­луємо. Ми про­ли­ваємо тільки світ на­уки і більше нічо­го. А вже з на­шої ко­легії ніхто не ви­хо­дить тем­ним не­уком.

- Я відо­мий то­му і зад­ля то­го ми з удо­вою кня­ги­нею пос­та­но­ви­ли од­да­ти мо­ло­де кня­жа до ва­шої ко­легії, - ска­зав князь Кос­тян­тин.

- Але я пе­редніше му­шу кня­зю ска­за­ти, що в нас є свої пос­та­но­ви. От прик­ла­дом: сту­ден­ти не ма­ють пра­ва навіть хо­ди­ти й гу­ля­ти по сад­ку по дві душі вкупі, во­ни по­винні хо­ди­ти або по од­но­му, або втрьох, - ска­зав па­тер. - Мо­ло­до­му кня­жаті до­ве­деться ко­ри­тись і слу­ха­тись і нас, і своїх мен­торів.

Патер примітив, що за кож­ним йо­го сло­вом в Єремії на­суп­лю­ються густі бро­ви, а очі ста­ють сер­диті та роз­го­рю­ються, як у вов­че­ня­ти, і він за­мовк.

«Насуплене та якесь вов­ку­ва­те і ніби звірку­ва­те кня­жа привіз до нас оцей князь, але ж безлічні маєтності князів Виш­не­вецьких… Це кня­жа - не ду­же по­хи­ле де­ре­во… але ж си­ла гро­шей… Ой ко­ли б за­лу­чи­ти оце звіря до сво­го та­бо­ру, щоб во­но ча­сом потім не на­ро­би­ло нам кло­по­ту. Бо­ро­ни бо­же, як во­но ча­сом піде слідком за Криш­то­фом Ко­синським та На­ли­вай­ком!»

Патер своїм досвідним оком про­чи­тав в очах і на ви­ду кня­жа­ти за­пеклість та зав­зят­тя, й сумні ду­ми ви­ник­ли і за­во­ру­ши­лись у йо­го ста­речій го­лові.

Несподівано в кут­ку світлиці од­чи­ни­лись двері ти­хо, без шу­му, і з две­рей ніби ви­су­ну­лась чер­во­на пос­тать єзуїта-про­фе­со­ра, глад­ко­го й си­во­го. В той час з при­хо­жої так са­мо од­чи­ни­лись двері, не­на­че самі, і звідтіль вий­шов мо­ло­дий єзуїт, нез­ви­чай­но гар­ний, увесь в чер­во­но­му, з ви­со­ким білим чо­лом, з бла­кит­ни­ми яс­ни­ми очи­ма, з осміхом ян­го­ла на ро­же­вих ус­тах, гар­ний, як хе­ру­вим. Єремія не­са­мохіть за­ди­вив­ся на йо­го. Мо­ло­дий єзуїт прос­ту­вав до сто­ла ти­хо, по­ма­леньку, не­на­че ли­нув на кри­лах. Але в той час ко­ло тієї ша­фи, де сидів Єремія, не­на­че про­ва­ли­лась стіна, і звідтіль од­ра­зу ви­су­нув­ся, не­на­че вис­ко­чив ста­рий єзуїт, су­хор­ля­вий, ху­дий, як скіпка, ли­сий, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з гост­рим ор­ли­ним но­сом. Єремії зда­ло­ся, що десь в стіні од­чи­ни­ли склеп з-під землі й звідтіль, з