Високий Замок [Станіслав Лем] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

кришками. Годинник мав цифри, що звалися римськими, і маленьку секундну стрілку. Відкривати кришки на звороті я сам не вмів і це не завжди дозволялося. Там жили маленькі коліщатка з рубіновими очками, які світилися та ходили. Так я знайомився з батьком зблизька. Він носив білі сорочки в тонку чорну смужку, із манжетами, що припиналися ґудзиками, і гарним комірцем, який також припинався, але вже шпильками. Чимало таких, уже зношених, комірців лежало по шухлядах білизнярки. Вони були приємні на дотик завдяки своїй еластичній цупкості й мені завше здавалося, що з них можна зробити щось цікаве й корисне. Але я так і не дошолопав, що це могло б бути. Батькова краватка була м’яка, чорна, нагадувала шарф і зав’язувалася на бант. Його капелюх мав широкі м’які криси й ґумку, яка чудово натягувалася. Ціпків було два, один із них часом десь губився. Це були досить звичайні ціпки. Куди цікавішого мав мій вуйко — зі срібною кінською головою. А якась невимовно стара особа, що ледве рухалася і часом нас відвідувала, послуговувалася ще іншим ціпком — з голівкою зі слонячої кістки. Одначе я ніколи не бачив його зблизька, бо ховався від того гостя. Він страхітливо сопів, а я ж бо не знав, що він не збирається таким чином мене налякати. Це був хтось на кшталт іще одного вуйка чи правуйка, але, на мою думку, він анітрохи не був схожий на вуйка.

Ми мешкали на вулиці Браєрівській[2], під четвертим нумером, на другому поверсі[3]. Гуляти зазвичай ходили — батько та я — до Єзуїтського садка[4] або алеєю Міцкевича[5] вгору, у напрямку церкви святого Юра. Не знаю, навіщо батько носив ціпка, бо він на нього тоді не спирався. Зимовими полуднями, коли в садку було ще надто багато снігу, ми прогулювалися по Маршалковській[6], повз Університет Яна Казимира, де, закинувши голову, можна було оглядати великі напівоголені кам’яні постаті в чудернацьких, так само кам’яних капелюхах. Вони виконували свої незрозумілі функції: одна сиділа, друга тримала розкриту книгу, сперши її на голе коліно. Постійне задирання голови було болісним, тож переважно я оглядав батька, який крокував збоку — до висоти колін, ненабагато вище. Якось я помітив, що на батькові не його звичні шнуровані черевики, а якісь геть мені незнайомі — гладкі, без слідів застібки. Зникли також гамаші, з якими він не розлучався. «Звідки в тебе такі черевики?» — спантеличено спитав я, а тоді почув із висоти чужий голос: «Ти диви, який сміливець!». Це взагалі був не батько, а якийсь абсолютно чужий дядько, до якого я не знати як причепився. Батько йшов на кілька кроків позаду. Я напудився. Це було надзвичайно неприємне відчуття, якщо мені вдалося так добре його запам’ятати.

Єзуїтський сад був не надто великий, але я все ж примудрився якось у ньому загубитися. Було це одначе так давно, і я був іще таким малим, що це власне не мій спогад — мені про це лише розповідали. Поміж високими кущами, якщо не помиляюся, ліщини, бо вони мали червоні гілки, в одному місці стояла велика бочка з водою. Здається, через тридцять років я переніс її до оповідання «Сад темряви». Правду кажучи, Єзуїтський сад не становив жодної принади. Інша річ — Стрийський парк. Там було озерце у формі вісімки, а праворуч відкривалася алейка, що вела на край світу. Може, тому, що я ніколи туди не ходив, не знаю. Але здається, я сам це вигадав і навіть досить довго був схильний у це вірити. Стрийський парк мав плутану топографію, а ще багатообіцяюче сусідство виставкового терену Східних Торгів[7]. Узимку та влітку над ним панувала вежа Бачевського, чотирикутна, зусебіч викладена рядами повних кольорових пляшок. Мене страшенно цікавило, чи там справжній лікер, а чи тільки фарбована вода, але цього ніхто не знав.

До Стрийського парку зазвичай їхали фіакром, а до Єзуїтського садку йшли пішки. А шкода, бо дорога біля Університету була викладена особливою бруківкою, дерев’яною, і кінські копита, вдаряючи в неї, видавали особливий звук — начебто під сподом крилася якась глибочезна прірва. Це не означає, що близькі проходки не справляли мені приємности. При вході в сад сидів чоловік із «колом щастя». Мені кілька разів удалося виграти бляшану папіросницю з жовтуватими стрічечками для притримування папіросів, але частіше щастило лише на двосторонні кишенькові люстерка. Були там і візочки з морозивом, їсти яке було не вільно. А згодом, коли я вже трохи підріс, то часом зустрічав там Анусю. Ця бабуня, ненабагато вища від мене, у дротяних окулярах, із кошиком прецлів[8] була колись моєю першою нянею. Прецлі коштували або п’ять грошів пара — і саме цих я волів, або — грубі — п’ятак за штуку. На десять ґрошів тоді казали «шостак» — це була поважна сума. Додому зі саду ми поверталися або навпростець, або окружною дорогою — через площу Смольки[9] з кам’яним Смолькою посередині.