Суничне віконце [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
наш. Ми його переборемо. Ми тут обживемося. Ми не підгорнемо хвоста, не позадкуємо. Я це
зрозумів одного дня, рік тому, коли ми щойно прилетіли. Чого ми сюди прибули? – запитав тоді я
сам себе. А того, відповів я сам собі, того. Це ніби з лососем, щороку те саме. Лосось не знає, чого
пливе туди, куди пливе, але пливе собі та й годі. Пливе проти течії річками, яких він не знає, по
бистрині, перестрибує через водоспади і, зрештою, дістається туди, до того місця, де викидає ікру і
гине, і все починається спочатку. Назви це родовою пам'яттю, інстинктом – як хочеш, але так воно
є. Тому й ми забилися сюди.
Вони йшли у ранковій тиші, неосяжне небо пильно дивилося на них, і білі, мов пара, піски
струменіли під їхніми ногами по новому шосе.
– Ось ми й забилися сюди. А куди з Марса? На Юпітер, Нептун, Плутон і ще далі? Авжеж. Ще
далі. Чому? Одного дня Сонце вибухне, мов дірявий казан. Бах – і нема Землі. Але Марс, може, й
не постраждає; а якщо вій постраждає, то, може, Плутон уціліє, а якщо ні, то що станеться
з нами, чи то пак, з нашими правнуками?
Він уперто дивився вгору, в ясне шатро неба кольору стиглої сливи.
– Ну, а ми тоді, може, будемо в якомусь світі, що має тільки номер – скажімо, шоста планета
дев'яносто сьомої зоряної системи чи друга планета дев'яносто дев'ятої системи! І так далеко
звідси, що, хай йому грець, і в кошмарах навіть не приверзеться! Ми підемо звідси, розумієте,
втечемо кудись далі і виживемо! І тут я сказав собі: ага. Ось чому ми прилетіли на Марс, ось для
чого люди запускають ракети.
– Уїлле...
– Дай мені закінчити. Це не задля грошей, ні. І не задля всяких видовищ, ні. Це все люди
брешуть, вигадують самі собі різні причини. Розбагатіти, кажуть, прославитися. Заради забави,
кажуть, щоб не сидіти на тому самому місці. А насправді всередині весь час щось цокає, як ото в
лосося, чи в кита, чи там у пайдрібнішого мікроба. І цей годинничок, який цокає в кожній живій
істоті, знаєте, що каже? Він каже: йди далі, не засиджуйся на місці, не зупиняйся, пливи й пливи.
Мандруй до нових світів, будуй нові міста, щоб ніколи й ніщо не могло вбити Людину. Розумієш,
Керрі? Це ж не просто ми з тобою прилетіли на Марс. Від того, що ми встигнемо зробити за своє
життя, залежить доля всього людського роду.
Це щось настільки грандіозне, що аж сміх і страх бере.
Сини, не відстаючи, йшли слідом, і Керрі йшла поруч – він це відчував, – і йому хотілося
глянути їй в обличчя, подивитись, як вона сприймає його слова, але він стримався.
– Колись,-я тоді ще був хлопчиком, – у нас поламалася сівалка, а грошей полагодити її не
було, – ми з батьком вийшли в поле й розсівали насіння руками; то це те саме. Сіяти все одно
треба, бо інакше врожаю не збереш. Боже, Керрі, ти лише пригадай, що писалося в недільних
додатках до газет: ЧЕРЕЗ МІЛЬЙОН РОКІВ ЗЕМЛЯ ОБЕРНЕТЬСЯ НА КРИГУ! І я, хлопчисько, ревма
ревів, читаючи оті статті. Мати питає – чого це ти? А я відповідаю – плачу, бо мені шкода отих
бідолах, котрі тоді житимуть. А мати каже - та не турбуйся ти ними. Але, Керрі, в тому-то й річ – ми
таки турбуємося ними. А то б не забились аж сюди. Дуже важливо, щоб Людина з великої літери
жила й жила. Для мене Людина з великої літери – це головне. Ясно, я не безсторонній, бо ж сам із
цього роду-племені. Але коли й можна досягти безсмертя, про яке так полюбляють розводитися
люди, то лише так – іти далі, засівати Всесвіт. Тоді якщо десь і недорід, ми однаково будемо з
урожаєм. Хай на Землі хоч голод, хоч іржа. А на Плутоні чи деінде, у хтозна-якій місцині, котру
заселять люди через тисячу років, пшениці вродять. Я просто зсунувся на цьому, Керрі, просто
схибнувся. Коли я до цього додумався, то так розхвилювався, що мені хотілося схопити тебе, наших хлопчиків, кожного стрічного і всім про це розповісти. Але потім подумав – це, хай йому
чорт, зовсім ні до чого. Бо, подумав я, настане такий день чи ніч, і ви самі почуєте, як у вас
усередині теж цокають ці годиннички, і ви все зрозумієте, і не треба буде нічого пояснювати.
Звісно, Керрі, це надто високі слова і надто великі думки для такої маленької людини, як ото я, що
й на зріст невелика, але, присягаюся, все це правда.
Вони йшли пустельними вулицями міста і прислухались до відлуння своїх кроків.
– Ну, а сьогоднішній ранок? – запитала Керрі.
– Зараз і про це скажу, –
Последние комментарии
4 часов 59 минут назад
5 часов 36 минут назад
1 день 19 часов назад
1 день 21 часов назад
2 дней 12 часов назад
2 дней 12 часов назад