Суничне віконце [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

class="book">– Я вірю в Марс, – говорив він неголосно. - Думаю, настане час, і він по-справжньому буде

наш. Ми його переборемо. Ми тут обживемося. Ми не підгорнемо хвоста, не позадкуємо. Я це

зрозумів одного дня, рік тому, коли ми щойно прилетіли. Чого ми сюди прибули? – запитав тоді я

сам себе. А того, відповів я сам собі, того. Це ніби з лососем, щороку те саме. Лосось не знає, чого

пливе туди, куди пливе, але пливе собі та й годі. Пливе проти течії річками, яких він не знає, по

бистрині, перестрибує через водоспади і, зрештою, дістається туди, до того місця, де викидає ікру і

гине, і все починається спочатку. Назви це родовою пам'яттю, інстинктом – як хочеш, але так воно

є. Тому й ми забилися сюди.

Вони йшли у ранковій тиші, неосяжне небо пильно дивилося на них, і білі, мов пара, піски

струменіли під їхніми ногами по новому шосе.

– Ось ми й забилися сюди. А куди з Марса? На Юпітер, Нептун, Плутон і ще далі? Авжеж. Ще

далі. Чому? Одного дня Сонце вибухне, мов дірявий казан. Бах – і нема Землі. Але Марс, може, й

не постраждає; а якщо вій постраждає, то, може, Плутон уціліє, а якщо ні, то що станеться

з нами, чи то пак, з нашими правнуками?

Він уперто дивився вгору, в ясне шатро неба кольору стиглої сливи.

– Ну, а ми тоді, може, будемо в якомусь світі, що має тільки номер – скажімо, шоста планета

дев'яносто сьомої зоряної системи чи друга планета дев'яносто дев'ятої системи! І так далеко

звідси, що, хай йому грець, і в кошмарах навіть не приверзеться! Ми підемо звідси, розумієте,

втечемо кудись далі і виживемо! І тут я сказав собі: ага. Ось чому ми прилетіли на Марс, ось для

чого люди запускають ракети.

– Уїлле...

– Дай мені закінчити. Це не задля грошей, ні. І не задля всяких видовищ, ні. Це все люди

брешуть, вигадують самі собі різні причини. Розбагатіти, кажуть, прославитися. Заради забави,

кажуть, щоб не сидіти на тому самому місці. А насправді всередині весь час щось цокає, як ото в

лосося, чи в кита, чи там у пайдрібнішого мікроба. І цей годинничок, який цокає в кожній живій

істоті, знаєте, що каже? Він каже: йди далі, не засиджуйся на місці, не зупиняйся, пливи й пливи.

Мандруй до нових світів, будуй нові міста, щоб ніколи й ніщо не могло вбити Людину. Розумієш,

Керрі? Це ж не просто ми з тобою прилетіли на Марс. Від того, що ми встигнемо зробити за своє

життя, залежить доля всього людського роду.

Це щось настільки грандіозне, що аж сміх і страх бере.

Сини, не відстаючи, йшли слідом, і Керрі йшла поруч – він це відчував, – і йому хотілося

глянути їй в обличчя, подивитись, як вона сприймає його слова, але він стримався.

– Колись,-я тоді ще був хлопчиком, – у нас поламалася сівалка, а грошей полагодити її не

було, – ми з батьком вийшли в поле й розсівали насіння руками; то це те саме. Сіяти все одно

треба, бо інакше врожаю не збереш. Боже, Керрі, ти лише пригадай, що писалося в недільних

додатках до газет: ЧЕРЕЗ МІЛЬЙОН РОКІВ ЗЕМЛЯ ОБЕРНЕТЬСЯ НА КРИГУ! І я, хлопчисько, ревма

ревів, читаючи оті статті. Мати питає – чого це ти? А я відповідаю – плачу, бо мені шкода отих

бідолах, котрі тоді житимуть. А мати каже - та не турбуйся ти ними. Але, Керрі, в тому-то й річ – ми

таки турбуємося ними. А то б не забились аж сюди. Дуже важливо, щоб Людина з великої літери

жила й жила. Для мене Людина з великої літери – це головне. Ясно, я не безсторонній, бо ж сам із

цього роду-племені. Але коли й можна досягти безсмертя, про яке так полюбляють розводитися

люди, то лише так – іти далі, засівати Всесвіт. Тоді якщо десь і недорід, ми однаково будемо з

урожаєм. Хай на Землі хоч голод, хоч іржа. А на Плутоні чи деінде, у хтозна-якій місцині, котру

заселять люди через тисячу років, пшениці вродять. Я просто зсунувся на цьому, Керрі, просто

схибнувся. Коли я до цього додумався, то так розхвилювався, що мені хотілося схопити тебе, наших хлопчиків, кожного стрічного і всім про це розповісти. Але потім подумав – це, хай йому

чорт, зовсім ні до чого. Бо, подумав я, настане такий день чи ніч, і ви самі почуєте, як у вас

усередині теж цокають ці годиннички, і ви все зрозумієте, і не треба буде нічого пояснювати.

Звісно, Керрі, це надто високі слова і надто великі думки для такої маленької людини, як ото я, що

й на зріст невелика, але, присягаюся, все це правда.

Вони йшли пустельними вулицями міста і прислухались до відлуння своїх кроків.

– Ну, а сьогоднішній ранок? – запитала Керрі.

– Зараз і про це скажу, –