Рай [Василь Барка] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (161) »
багатирські груди. Диявол знає, як зав’язана в вузол — величезний, подушеняточко на
кушетці.
Перучи й вигладжуючи зношену одіж в ідеальну рисочку, горда юнацька душа в
найглибшій убогості надає собі пристойного вигляду. Хіба хлопчисько гірший від тих, що
проходять мимо, заглядають в очі його подруженьці, крізь папіросний дим, і аж сліплять
краватками. Ні, кращий! Ставний, як кипарис біля моря, що бурхає за півтораста
кілометрів звідси. Обличчя з легенькою блідістю, волосся в брюнета відходить від лоба
рівно назад, і здогадаєшся: вранці гребінець падає спершу в воду, потім діє. Цяточки з
чоловічках синіх очей і посмішка на вустах, окреслених мініятюрою лука, справляють
враження, що мабуть, штукар цей хлопець.
Його подруженька русява і сіроока; певно, її обрізана, згідно з «модою», коса була
препишна, бо зачіска збунтованими пасмами вкриває голову. Напівдитяча серйозність
світиться в нервовому погляді. Плаття з темно-лазурного сатину має три окраси: сніжний
комірець, чорноляковий поясочок на талії з такою гарною лінією, ніби в скрипок, та
брошку в формі мідного шершня. Батистова хусточка затиснута в жмені.
Ретельно зрівноважує наша мати-природа! Золотою ниткою кохання, найтоншою в
світі і найміцнішою в світі, зв’язує то жінку з характером гранати і чоловіка-флегматика,
схожого на вола, що ступає по чумацькій пилюці; то жінку, тихішу від криничної води, і
чоловіка з пожежею в грудях; то демонічну жінку з очима, як чорне сонце, і мрійника-
чоловіка з волошковими очима...
Золотою ниткою зв’язує крайнощі мати-природа, бо розійдуться вони... розірветься
— розколеться людський образ, виродиться в образ потвори: без різноманітности в
нащадках, без міри, без норми, без крапельки гармонії протилежних прикмет, що буває і в
найтихіших квітах.
І дивно компонує кохання мати-природа! Будує рай, а струмочки щастя звідти, на
жаль, перебігають через пекло.
А робоча бригада під залізним оком центуріона підпилює дуб і підпилює; і дивляться
на її розбійний труд студенти другого курсу філологічного факультету: Олександер
Астряб і Ольга Білолан.
— Кому заважає цей дуб? — спитала Ольга.
— З нього лоби тесатимуть начальству.
— Жартуєш, а мені сумно.
Помовчала і додала:
— Коли ми там стояли, — шуміло верхів’я, свіжий, свіжий вітер був, місяць біг до
хмар — погасав і засвічувався. Кожну пелюсточку в стокроток видно...
Пилка: шарк! шарк! Висипається тирса на траву.
— Отак підпилюють Антона Никандровича, — сказав чорнявець. — Правду кажу:
голова місцевого комітету смикає пилку з одного боку, рудий Серпокрил з другого.
Придивись, на кого схожий доглядач?
Ольга спостерігає центуріона в сірому френчі: лисий, дашкуватий череп і обличчя з
алюмінію.
— На «псаломщика».
Примітимо, що секретаря партійного комітету Тімурленкова, чоловіка розумного й
енергійного, на біду, невгамовного «викривателя» і вічного пропагандиста, професор
історії потихеньку охрестив «псаломщиком»; епітет прищепився.
— Потопчуть стокротки, Ольго! — прошепотів студент.
Подруженька притиснулася йому до плеча і дивиться, як тирса падає з-під пилки,
що: шарк! шарк! — двома метілочками летить на листя.
Зітхнула Ольга, глянула в очі коханому:
— Про що ти думаєш?
— Про зуби в пилки.
Від здивування знялися русяві брови.
— Подумай: страх, що в лекціях знайдуть «контрабанду», а потім «чорний ворон»;
перевтома, бо щодня чотири або шість лекцій, крім вечірніх; недоїдання — Антон
Никандрович харчується в ресторані, треба годину стояти в черзі за стільцем, поки
спритніші насьорбаються юшки... Ольго, пропали маргаритки! Злодії топчуться, як коні. А
потім — безконечні засідання, збори, нудота, що душу вимотує. Можна слона замучити!
От і занедужав старий.
Прирівнення дуба до професора Споданейка-Віконника, що його зібралися провідати
і по дорозі в парк заглянули, вражає уяву Ольги; і зуби, про них сказав Олександер, такі
страшні в неминучості та сірій буденності. Думка тікає від них. Відживають враження
щасливого вечора: вітер; верхів’я дуба аж кипить протяжно у своєму шумі, волосся спадає
Олександрові на очі — глибокі, темні в місячному світлі, а цитринно-золотаві ліхтарі
гойдаються на перехрестях алей;
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (161) »
Последние комментарии
1 день 21 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 22 часов назад
2 дней 35 минут назад
2 дней 39 минут назад