Будинок з привидами [Володимир Бєляєв] (fb2) читать постранично, страница - 3

він заголосив: «Улю-лю-лю!»

Мені ще більше стало шкода голубів. Скільки я морочився з ними! Як тяжко було здобувати для них в голодні роки кукурудзу й ячмінь! В ті часи я дуже боявся, щоб сусідські хлопчаки їх у мене не покрали на м'ясо. А тепер я одержав тільки револьвер. Цікаво, відстане іржа чи залишиться? Мені дуже хотілося розв'язати мотузочок, розгорнути папір, хоч у пітьмі помацати холодний і пощерблений ствол револьвера, помацати пластинки з нарізкою на його рукоятці, але я стримався.

Петько виринув з пітьми несподівано. Важко дихаючи, він простяг мені пакетик з патронами і, заїкаючись від швидкого бігу, сказав:

— Дванадцять… Можеш не рахувати…

Коли ми вийшли на майдан, Петько смикнув мене за руку і, озираючись навколо, шепнув:

— Васько, а ти знаєш, я чув, що в тій радпартшколі, де ти житимеш, привиди водяться!

— Смішний, які можуть буть привиди?

— Справжнісінькі. Вірно, вірно. Там біла черниця по коридорах ходить. Адже там монастир католицький був!

— Ну й що з того? В гімназії нашій теж монастир був, а привидів ніхто не бачив.

— А в тій радпартшколі бачили, я тобі кажу! Знизу від нашого будинку до церкви хтось ішов.

— Тихше! — цикнув Петько і смикнув мене за лікоть. Ми притулилися до церковної огорожі і пропустили прохожого. Коли він зник за рогом, я сказав:

— Ой і боягуз ти, Петько.

— Чому? — спалахнув Петько.

— А чого ти злякався?

— Я думав — міліціонер… А в тебе револьвер.

— А ось і брешеш. Ти думав, це привид. І тепер додому тобі страшно буде йти. Можеш не проводити мене далі.

— Зовсім не страшно, — образився Петько. — Я опівночі на польське кладовище можу піти, а ти…

— Гаразд, гаразд, знаємо таких хоробрих…

— Думаєш — не піду? — вже не на жарт розсердився Маремуха.

— Вірю, вірю… — заспокоїв я Петька і простяг йому руку.

Ми попрощалися. Як тільки я зайшов за ріг, ззаду зашльопали Петькові сандалії. Він, хоробрий, не витримав і стрімголов кинувся бігом додому.

Не знаю, як швидко поснули батько і тітка Марія Опанасівна, але я перекидався з боку на бік майже до світанку. Довго не виходив з голови Котька Григоренко, якого я побачив у мідника в майстерні.

Кінчили ми цієї весни трудову школу. Довго думали хлопці про те, кому і де вчитися далі. Ми з Петьком Маремухою твердо вирішили восени вступити на робітфак. Інші наші однокласники теж готувалися в хімічний інститут, а хто вчився слабіше — в інші школи. Перед останніми заліками всі говорили про дальше навчання. А ось Котька все відмовчувався.

Він добре знав, що його — сина розстріляного петлюрівця — в інститут, звичайно, не приймуть.

Що Котька буде робити після трудшколи — ніхто не знав.

І раптом пролетіла чутка, що Котька став у науку до мідника Захаржевського.

Для чого йому, білоручці і лікаревому синкові, потрібно було знати слюсарне ремесло, спочатку ніхто не міг зрозуміти.

Кожного ранку Котька через наше Заріччя бігав у майстерню, тримаючи під рукою загорнений у газету сніданок. Щодня до вечора він гупав важкою кувалдою по ковадлу, вчився запаювати каструлі і гострити маленькі, схожі на пропелер, ножі від м'ясорубок.

Коли ж, повертаючись з роботи, він проходив повз нас, від нього пахло соляною кислотою, галуном, курним вугіллям кузні…

Добру половину ночі цей проклятий Котька стояв у мене перед очима у брезентовому фартусі, а важкою кувалдою в руках.

Невже Галя, яка мені подобалась ще з часів навчання в трудовій школі, могла проміняти мене й могла подружити з Котькою? Правда, кілька днів я не бачив Галі, але ж це нічого не значить. Якщо вона цінила наші взаємини, невже вона могла так швидко забути мене? А може, це Маремуха із заздрості наговорив, що вона дружить з Котькою?..

… Потім, уже засинаючи, я згадав Петькові слова, що в радпартшколі, де ми будемо жити, водяться привиди. І тільки я заснув, як мені приснився кістяк з гострою косою за плечима. Оповитий прозорим серпанковим покривалом, він зустрівся зі мною в підземеллі і простяг назустріч сухі кісточки пальців. Я кинувся тікати. Кістяк за мною. Нарешті, я забіг у якийсь темний тупик підземного ходу, і тут мертвяк наздогнав мене. Я відчув, як він схопив мене за горло і став душити. Леденіючи від жаху, я закричав.

— Вставай, голуб'ятнику, не кричи! — сміючися сказав батько і з усієї сили потряс мене, сонного, за плече. — Підвода по речі приїхала! — додав він, помітивши, що я прокинувся.

Я повернув голову і легко зітхнув. У вікно радо, по-весняному світило ранкове сонце.

На новій квартирі

Квартиру нам відвели в білому одноповерховому флігелі, що містився з правого боку великого шкільного двору за кілька кроків від головного корпусу. Квартира була велика — три просторі кімнати, поряд з ними маленька, але дуже затишна кухня і через невеликий коридор ще одна кухня, більша, з високою піччю і чавунною плитою під нею.

Марія Опанасівна увійшла в цю простору кухню, торкнула пальцем