Скарб Вовчої криниці [Лариса Письменна] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (30) »
ТЕЛЕГРАМА
Надвечір Сергійко все приготував до походу. Він навіть випросив у матері карбованець сімдесят копійок на батарейку. А ввечері прийшов з роботи батько і ще з порога весело вигукнув: — Сибіряки наші їдуть! Від Максима з дороги телеграма. Мамо, печи пироги, а ти, Сергійку, готуйся довгождану подружку зустрічати! Марія Семенівна — Сергійкова мати — радісно заметушилася по хаті, а Сергійко з непорозумінням глянув на батька: яку ж це подружку, та ще й довгождану, йому треба зустрічати? — Ото дивак! — засміявся батько. — Тамарочку, дочку мого фронтового побратима, — Максима Максимовича з Боготола. Я ж читав тобі недавно листа від нього: дядько Максим їхатиме через нашу станцію Зубри на курорт до Криму і по дорозі заїде до нас — побачитись. Обіцяв і доню свою привезти погостювати; в нашому лісництві. А через місяць, вертаючись додому, забере. Ну, баламуте, — батько весело скуйовдив Сергійкового «їжачка», — подружка-сибірячка до тебе завтра приїде. Що ти на це скажеш? — Завтра? — приголомшено спитав Сергійко. — Татку, давай її краще післязавтра зустрінемо!.. — Як так — післязавтра? Телеграму дядько Максим дав з Москви, завтра о шостій ранку вони будуть у Зубрах. Лісничий дозволив узяти машину, на світанку і виїдемо за ними. Доки Сергійко обмірковував своє скрутне становище, батько дістав із столу фотографії і почав їх перебирати. — Ех, давненько ми не бачилися з тобою, Максиме!.. Сергійко підійшов до батька, заглянув через плече. Цю фронтову, переламану посередині фотокартку Сергійко не раз розглядав і знав, що отой височезний, на півголови вищий од батька вусатий танкіст і є дядько Максим, сибіряк, батьків найкращий друг. Дуже цікаво побачити його справжнього, живого. Тільки… краще б у дядька Максима був син… — А ось і вона — глянь, уся в Максима вдалася! Батько покачав Сергійкові іншу фотографію. На ній, уже в цивільному одязі, той самий величезний дядько Максим з білявою повновидою жінкою. А поміж ними — маленьке, худеньке, якесь витрішкувате дівча років трьох. «Нічого собі «подружка», — тоскно подумав Сергійко. Доведеться тепер няньчитися з нею цілий місяць. Пропала експедиція до Вовчої криниці…» — Худенька яка, — жалісливо сказала Марія Семенівна, — тільки оченята світяться. — Тут вона саме після хвороби. Пригадуєш, Максим писав, що тяжко хворіла Тамарочка, насилу виходили. — Як же вона, бідненька, таку далеку дорогу знесе? — Так то ж коли було! Вона давно видужала. — Не кажи! — перебила мати. — Коли бідна дитина так тяжко хворіла, нелегко знову набратися сили. Звісно, Сибір, морози, там хоч хто захворіє. Треба буде її у нас гарненько підправити. Побіжу завтра на село до Писаренків — меду дістану. Ти ж, Сергійку, гляди, розважай дівчинку та, боронь боже, не кривдь її! — Треба їй, мабуть, ляльку купити, — мало не плачучи, сказав Сергійко. — Я ж не знаю, чим її розважати… — Для чого ляльку? — здивувався батько. — Їй тепер уже дванадцять років, як і тобі. Рукоділля їй треба, вишивання-нашивання всяке, ото дівчача справа. Мати знає, сама такою була. — Авжеж, авжеж, ти вже не турбуйся. Знайдемо їй і вишивання, і нашивання, догляну, мов рідну донечку. Нехай поживе з нами хоч трохи тиха дитина, може й нашого паливоду присоромить. Піду дістану новий килимок та постелю в маленькій кімнатці, там їй буде затишно. Мати пішла до комори, але відразу й повернулась. — За скринею лежала, — здивовано сказала вона, роздивляючись чималу, туго напаковану торбу. Сергійко метнувся до торби, але мати вже розв'язала її. — Аж ось де мій мотуз! — вона витягла з торби змотаний жмутом мотузок. — Сьогодні півдня шукала, довелося в сусідів позичати. Паляниця… сало… яблука… Що це таке? — Марія Семенівна підозріло глянула на сина. — Чи бува не на цілину знов зібрався? — Ні, — понурився Сергійко. — Не на цілину… — А куди хотів чимчикувати? Сергійко мовчав. — Ну, досить, Маріє, — вступився батько. — Нікуди він не почимчикує — не соромитиме нас перед дорогими гостями. Лягай спати, хлопче, та гляди, — вже суворо додав він, — щоб ми з тобою не посварилися!
ЗУСТРІЧ
Вдосвіта Петро Трохимович, Сергійків батько, вийшов з хати, щоб завести машину. — Ку-ку-рі-ку-у!.. — залунав раптом десь попід вікнами несподіваний півнячий дует. Петро Трохимович хмикнув і прислухався до голосів. «Славка об'їждчиків… другий, здається, Костик — бухгалтерші нашої синок… Ох, ці хлопчаки! Недаремно ж Сергійко торбу наготував!» І, намагаючись не сміятись, гукнув: — Маріє, чого це ти курей порозпускала? Гляди —
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (30) »
Последние комментарии
1 день 6 часов назад
1 день 10 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 14 часов назад
1 день 20 часов назад
1 день 20 часов назад