Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
ступив у корму вельбота, який дожидав біля берега, Джеррі й гадки не мав, що з ним скоїться щось лихе. Містер Гегін був хазяїн Джеррі, укоханий хазяїн, усі шість місяців, скільки Джеррі жив на світі. Джеррі не знав, що містер Гегін це «хазяїн», бо такого слова не було в словнику золотаво-рудого ірландського тер'єра з гладенькою шерстю. Однак для Джеррі слова «містер Гегін» означали якраз те, що розуміють люди під словом «хазяїн», коли йдеться про їхні стосунки до своїх собак. Джеррі чув, що цими двома словами завжди звертаються до його хазяїна клерк Боб і Дербі, наглядач над плантацією. І так само завжди зверталися до нього ті двоногі істоти людської породи, що вряди-годи, як оце на «Еренджі», навідували Меріндж.
Та собаки зі своїм собачим розумом, невиразним, але бистрим, і відданою собачою вдачею цінують своїх хазяїнів вище й люблять їх дужче, ніж вони того заслуговують. «Хазяїн» для них означає щось більше, куди більше, ніж для людей. Людина вважає себе хазяїном свого собаки, але собака «вважає свого хазяїна богом.
Правда, й слова «бог» не було в словнику Джеррі, хоч він уже розрізняв і пам'ятав чимало слів. Знов-таки, це слово для нього заступали слова «містер Гегін». У серці й голові Джеррі, в тому таємничому осередді всіх його велінь, що називається свідомістю, ці слова посідали те саме місце, що слово «бог» у свідомості людській. Для Джеррі «містер Гегін» означало те саме, що «бог» для побожних людей. Коротше сказати, містер Гегін був богом Джеррі.
І ось, коли містер Гегін, чи бог, чи назвіть його як знаєте, раптом владно підхопив Джеррі з землі, взяв його під пахву й ступив у човен, а веслярі-тубільці відразу налягли на весла, Джеррі вмить стривожено відчув, що починає діятись незвичайне. Доти він ніколи не бував на борту «Еренджі», яка тепер ближчала й виростала в його очах з кожним замахом і сплеском весел у руках веслярів.
Лише за годину перед тим Джеррі прибіг від будинку на берег подивитись, як відпливає «Еренджі». За півроку, прожиті на світі, він уже двічі зазнавав такої втіхи. І то була неабияка втіха — гасати по білому піску з розкришених коралів і під мудрим проводом Бідді й Теренса брати участь у метушні на березі, а то й самому збивати ще більшу.
Там була нагода поганятися за чорношкірими. Джеррі-бо вродився на світ, щоб їх ненавидіти. Він змалечку, ще писклятком, довідався, що Бідді, його мати, і Теренс, батько, ненавидять чорношкірих. Це істоти, на яких слід гарчати. На чорношкірого, що поткнеться в садибу, якщо тільки він не служник, слід нападати, кусати його й шарпати. Так робила Бідді. Так робив і Теренс. Тим самим вони служили своєму богові, містерові Гегіну. Чорношкірі були двоногі створіння нижчої породи, що працювали, як раби, на двоногих білих панів, жили в бараках ген осторонь садиби й не сміли навіть підходити до оселі своїх володарів, такі вони нікчемні.
Але ганяти їх — діло не зовсім безпечне. Джеррі те засвоїв, тільки-но трошки навчився бігати. Доводилось ризикувати. Поки був поблизу містер Гегін, чи Дербі, чи Боб, чорношкірі все терпіли. Та траплялося ж і так, що нікого з білих панів не було поблизу. Тоді досвід нагадував: «Уважай — чорношкірі!» І ганяти їх можна було тільки з належною осторогою. Бо вони, коли не бачили білі пани, мали звичай не тільки супитись та бурчати, а й нападати на собак із камінням та дрючками. Джеррі бачив раз, як перепало його матері, та й сам, перше ніж навчитись обережності, скуштував у бур'яні дрючка від Годамі — тубільця, що носив на грудях порцелянову дверну ручку, почеплену на шию за шнурок, сплетений з кокосового волокна. Навіть більше: Джеррі пам'ятав ще одну пригоду в бур'яні, коли вони вдвох з братом Майклом напали на Овмі, іншого тубільця, прикметного тим, що він носив на грудях трибки з поламаного будильника. Тоді Майкл так дістав по голові, що ліве вухо його навіки лишилося скалічене, зморщене й химерно стирчало догори.
І це ще не все. В Джеррі були ще один брат Петсі й сестра Кетлін, але два місяці тому їх не стало. Великий бог, містер Гегін, бігав тоді розгніваний по всій плантації. Обшукували й джунглі. Півдесятка чорношкірих відшмагали. Одначе містер Гегін так і не спромігся розгадати таємницю зникнення Петсі й Кетлін. Але Бідді й Теренс усе знали. І Майкл та Джеррі теж знали. Чотиримісячні Петсі й Кетлін попали в кухонний казан у бараках, а їхні ніжні щенячі шкурки спалено. Джеррі знав це, так само як і його батько, мати й брат, бо вони несхибно розчули запах смалятини, і розлючений тим злочином Теренс навіть напав на винуватця, служника Могома, за що містер Гегін насварив і вдарив свого собаку, — він же не чув запаху й нічого не зрозумів, однак завжди вимагав ладу й послуху від усіх у своїй господі.
Але на березі, коли тубільці, що відробили термін, сходилися туди зі своїми скриньками на головах, щоб відпливти на «Еренджі», ганятися за чорношкірими було безпечно. То була добра нагода поквитатись за давні кривди — остання нагода,
Последние комментарии
28 минут 40 секунд назад
2 часов 32 минут назад
23 часов 47 минут назад
23 часов 50 минут назад
1 день 5 часов назад
1 день 9 часов назад