Велике плавання [Зінаїда Шишова] (fb2) читать постранично, страница - 5

банку, Орніччо, бо синьйор прикажчик сидить у мене вже понад дві години. То це ти шукаєш моєї допомоги? — звернувся він до мене. — Ну, розповідай, яке у тебе лихо, хлопчику.

Вдруге за сьогоднішній день мені довелося розповідати свою історію. Синьйор Томазо вислухав мене до кінця, але кілька разів під час своєї розповіді я помічав, що він усміхається, ховаючи усмішку в бороду.

Я закінчив свою оповідь проханням надати мені притулок хоча б на деякий час, бо зараз до майстра Тульпі я не наважуюсь повернутися.

— Так, так, — сказав він, — гаразд… Але ж я не знаю, чи варто допомагати хлопчиськові, який так гарно вміє брехати, як ти.

Я закляк од подиву, а синьйор Томазо, взявши якогось папера зі столу, почав читати, поглядаючи на мене.

— «Вік — тринадцять років, середній на зріст, лице рум'яне, веснянкувате, волосся густе, русяве, кучеряве, очі сірі». Як, ти сказав, тебе звати?

— Франческо, — промовив я зніяковіло, ще нічого не розуміючи.

— Навіть імені ти не здогадався змінити, — сказав синьйор Томазо, усміхаючись. — Куди ж ти надумав тікати, Франческо Джованіні?

Моряки, залишивши кості, з цікавістю прислухалися до нашої розмови.

І я був радий, коли синьйор Томазо, звернувшись до глашатая, сказав:

— Альбертіно, поясни ж добродіям, у чому річ.

— «Слухайте, слухайте, шановні громадяни Генуї! Монна Джованіна Джованіні обіцяє п'ять венеціанських дукатів^[2] тому, хто вкаже місцеперебування її єдиного сина, Франческо Джованіні, який задумав втекти з дому на одному з кораблів, що відпливають до Іспанії».

Від подиву я остовпів. Навколо мене розмовляли й сміялись, похитували головами, а я щипав себе за руку, бо мені здалося, що це я бачу вві сні.

— Якщо за кожного хлопчиська, що тікає у море, будуть платити по п'ять дукатів, ми швидко станемо багатіями, — сказав один моряк. — Місяця не минає, щоб я не впіймав у трюмі двох-трьох хлопчаків, які благають мене взяти їх з собою в Африку або на Азори. І кожен такий малюк мріє про перли, золото і прянощі. А я сам не ходив далі Картахени і перевозив лише шкіру та маслини.

— Хто ж, власне, знайшов хлопця? — спитав високий сивий моряк. — Орніччо, Альбертіно чи ти, Томазо?

— Гроші ми, звичайно, розділимо на три рівні частки, — пояснив глашатай, кладучи руку мені на плече. — А я берусь відпровадити його додому.

— Ви не одержите грошей, синьйори, сказав я, тремтячи від хвилювання, — бо я не той, за кого ви мене вважаєте.

— Перестань викручуватись, хлопче! — зауважив глашатай. — Синьйора Джованіні видасть зараз всі грошики до останнього сольдо…

— Добродії синьйори, — сказав я у відчаї, — я не розумію, що сталося, але я справді Франческо Руппі, я ніколи не мав наміру тікати на кораблі і розповів щойно про все своє життя, нічого не приховуючи.

Моряки обступили мене, безцеремонно розглядали і вертіли навсібіч.

— Потрібно було просто спуститися в трюм і залізти куди-небудь у паки з товаром, тоді тебе не впіймали б, курчатко, — порадив молодий чепуруватий моряк з червоним обличчям. — Але через два місяці все одно ти, ридма ридаючи, повернувся б до матері, бо море зовсім не така весела штука, як це здається здаля.

— А за цей час твоя мати виплакала б очі за тобою… — суворо сказав високий моряк з перев'язаним оком… — Не роздумуй довго, Томазо!.. Альбертіно, забирай хлопця! І мерщій повідомте монну Джованіні!.. Ходімо, пане прикажчик, бо ж і мені потрібно в банк.

— Ні, — відповів синьйор Томазо заклопотано, — слід ще розпитати хлопця. Якщо ми помиляємось, горе бідної жінки буде ще більше…

Голосно розмовляючи і сміючись, моряки рушили до виходу.

Цієї миті у кімнату ввійшов Орніччо з мискою паруючого соусу.

— Не йдіть, синьйори, — гукнув він, — обід готовий!.. Помий руки, Франческо… Синьйор Томазо, я гадаю, його потрібно нагодувати: не знаю, чи їв він що-небудь сьогодні від ранку.

— З учорашнього ранку, — поправив його глашатай, заглядаючи в папір. — Учора в день святої Анжеліки він утік з дому. Де ти здибався з ним, Орніччо?

— Ми побилися з ним на площі, — відповів Орніччо. — Я перший зачепив його, і за це мені здорово перепало. Потім ми помирилися. Він розповів мені свою історію, а я йому — свою. Потім ми йшли мимо гавані. Він хотів попроситись на корабель, але я відраяв його…

Слова Орніччо заглушив голосний регіт.

— Ти впіймався, півнику, не одпирайся більш, ти збирався втекти на кораблі! — зарепетував веселий молодий моряк.

— Альбертіно, веди його негайно додому! — наказав, зупиняючись у дверях, чолов'яга з пов'язкою. — Зважте на горе його матері!

— Ти знайшов собі поганого товариша, — звернувся глашатай до Орніччо, коли моряки і прикажчики пішли. — За півгодини він набрехав нам більше, ніж ярмарковий віщун за півдня. З його слів, він працював у срібляра, потім у нього вкрав таріль чернець, а в ченця її відібрав солдат…

— Зачекай-но, Альбертіно! — сказав Орніччо. — У нього