Поминали Маркіяна [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 3

кожна купка на

свій лад, згадувати покійника.

Говорили одночасно в усіх кінцях столу, то було годі дослухатися,

хто, як і про що саме говорить, отже оповідачі не дуже турбувалися

про те, простить їх Бог чи не простить, а казали про небіжчика, що

думали.

— Памлятаю,—гомонів до найближчих сусідів сивий, давно не

стрижений (бо зима!) Герасим Ковтюх,—як повертався я в

шістнадцятому з германської. Діло восени було, десь отак після

спасівки. Вийшов я удосвіта за Полтаву, думка така —на вечір

додому доб’ юся. То й іду собі, на ноги налягаю. Вже й Шведську

могилу поминув, уже мені й Побиванку

1

ось-ось буде видно. Коли чую:

гукає хтось позаду. Озирнувся —аж воно Маркіян. При формі й при

Георгії і рука на перев’ язі. Теж одвоювався, знацця... Мені ж ото в

шістнадцятому оцю клешню зробило,—Герасим показав слухачам

правицю, на котрій замість п’яти було тільки два пальці —великий і

мізинний.—Підходить ближче, дивлюся, а в нього на одному чоботі

острог, а на другому залізяка якась ремінцями до халяви

присупонена. Таке, сказати б, як тертушка, тільки дірки більші.

Поздоровкалися ми, звісно, обнялися. Йдемо, про се, про те гомонимо:

хто де воював, що кому з домівки прописували та що воно далі буде...

За балачкою незчулися, як і день минув. Уже й краї наші почалися.

Гарно так доокруж, господи... А тут ще й місяць зійшов. Садками,

пашницею всякою пахне (кіп ще не звозили) —одне слово, нашими

землями. І тихо як у вусі. Тільки залізяка ота Маркіянова брязь-брязь,

туп-дзень... Я й питаю: що воно в тебе ото за чортівня на чоботі? По-1

Побиванка —хутір під Полтавою.

101

хорошому так, не те, щоб під’юдити хотів. А він як розсердиться, як

скипить... «Какая така чортівня? —сливе кричить.—Ти що, устава не

знаєш? Какой же з тіб’я солдат був! А вуставі що сказано —їздовому

конной артилерії полагаєццаімєть шпору на лєвом, коренном, сапогє і

защитную решотку —на правом, подкоренном,штоб подкоренная

лошадь неповредила йому ноги. Добрав?» Та, кажу, чом не добрати...

Тільки на лиху годину його, оте брязкало, втаку далечінь теліпать?

Скинув би, причепивдругий острог і —козак козаком! А він: «Що я,

порядку не знаю?! Сказано в уставі: не положено —умри, но не

поруш!»

Ет, думаю, з тобою зв’яжись. Та й завів балачку про Георгія: коли,

питаю, і за віщо дали, та яка степень —я в цих орденах, ні в

тодішніх, ні в теперішніх, і досі ні бе ні ме. Тут мого Маркіяна як

підмінили: одійшов ураз, повеселішав і, таке сказати б, аж

загордував. «Це, каже, мене прапорщик Піткевич представили...

Одчаюга були їхнє благородіє! Як крикнуть, бувало, «бат-таррея!», то

аж п’яти холонуть. Ото як би там не обстрілювали нашу позицію, їм

байдуже: папироску в зуби і на бруствер! Ну-ка, кричить, братци, хто

мне огня принесьоть?! А шрапнелі кругом —як джмелі гудуть. Хто ж

піде на вірну смерть? А я пішов. Викресав швиденько вогню і теж на

бруствер: пожалуста, ваше благородіє! Ще й під козирьок узяв. А

вони: отето орьол! От тібє і хохол! На первую степень представляю! І

другого дня —до генерала мене... Ти, конєшно, етого не поймйош, бо

не представлявся. А мені оце й досі не віриться: чи це я, чи не я! Фі-гі-гі-гі...»

Герасим так вишкірився з-під вусів і так скрипуче-дурнувато

засміявся, як би то й не він був, а сам Маркіян. Поминальники, що

сиділи поблизу, весело реготнули, але, згадавши, де вони й навіщо

зібралися, ніяково заозирались і хутенько потягнулися до чарок.

—Нехай же йому земля пухкенькою буде,—сказала котрась

молодиця і скорботно зітхнула.

—Авжеж,—погодився Герасим.—Хіба я що? Це так, згадалося на

гріх...

Грицько Мантачечка, що досі сидів мовчки, мружачи на людей

швидкі розумні очі, одкашлявся, аби привернути до себе увагу, і

сказав:

— Порядок він любив, що там балакать... За це з ним і

руководителі ручкалися і вповноважені. Чули, що голова на похороні

казав —«безкомпромісний»? О! Ото воно і є — порядочок. Ну раз таки

й він, покійний,